Їм ніби вторували хрипкі пропиті голоси чоловіків, які крутили ногами дерев'яні верстати з насадженими на вісь точилами й зазивали:
«Та-ачить на-ажі—но-ожиці!..»
Ромко з Надійкою боязко зайшли в базар і виставили поперед себе подушки. Ромко був певен, що зараз на них накинуться, вириватимуть подушки один. в одного й заплатять значно більше, ніж вони визначили вдома, — не по десятці за кожну, а принаймні по п'ятнадцять карбованців. Він уже знав ціну грошам. За карбованець можна було купити хліба, цукру й молока. А червінець вважав сумою мало не казковою: за нього в «Сарабкоопі» важили й м'ясо, й оселедці, та ще й давали здачу.
Але до них ніхто не підходив, і Надійка вирішила, що вони стали не на тому місці. Почали проштовхуватись через усю товкучку до розкладки.
Ромко міцно притискав подушку до грудей, роздивляючись на базарні дива. Постояв трохи перед дядьком, який тримав на долоні дві кульки. Дядько раз по раз підкидав одну з них. Вона спритно падала йому на долоню, і тоді лунав постріл — біля дядька приємно пахло сіркою. Ця забава так сподобалась хлопчакові, що він ладен був стояти тут хоч цілий день, але Надійка повела його далі.
Раптом через Ромкове плече простяглася рука з чорними півмісяцями нігтів і схопила подушку. Хлопець злякано притиснув її до грудей.
«Продаєш?» — почулося десь угорі.
Ромко задер голову і побачив, що на нього дивиться хитре, прискалене проти сонця око. Друге око зиркало в інший бік, наче щось вишукувало в натовпі.
«Авжеж, продаю!» — боязко відповів Ромко, не зводячи погляду з примруженого ока.
Старий обірванець щосили потягнув до себе подушку, і хлопчик випустив її. Пальці з брудними нігтями зім’яли подушку, перебрали насипку — чи не заштопана десь. Підняли подушку за ріжок, погойдали зневажливо.
«Фе, і це називається подушка? — вигукнув чоловік іронічно. — Щоб мої діти ніколи не спали на таких подушках! І скільки ти хочеш за таке дрантя?»
«Двадцять карбованців!..» — не зовсім упевнено відповів Ромко. Так його навчила мати: слід називати подвійну ціну, щоб потім, торгуючись, скинути.
«Ой, не роби з мене мертвяка! — старий притиснув вільну руку до серця і нараз помітив Надійку з другою подушкою. — І це теж твоя? — Надійка кивнула, і чоловік рвонув подушку з її рук. — І ви хочете за ці старі вещі сорок карбованців? Да я помру, якщо хтось дасть за них хоч п’ятірку…»
Ромко потягнувся до подушок, та старий підняв їх вище.
«Віддайте!» — мовив хлопець рішуче.
«А де ти взяв ці подушки, мальчик? Підказує мені серце — крадені! Ай-я-яй, мальчик, як негарно красти…»
«Це наші подушки!» — виступила вперед Надійка.
«Ну, ваші, ваші… Але ж мене душить сміх — сорок карбованців… Я дам вісім і, клянусь, переплачую…»
«За обидві?» — не повірив Ромко.
«А ти думав — за одну?»
Огрядна тітка з розвішаними на лівій руці сукнями висунулася з-за старого. Спритно вихопила одну подушку. «Скільки?» — запитала.
«П'ятнадцять…» — не посмів уже назвати попередню ціну Ромко.
«Я ж торгуюсь, ви не бачите? — визвірився на неї чоловік. — Ну, дітоньки, даю вам два червінці, і квит…»
Жінка переклала подушку на ліву руку й хотіла взяти Другу.
«Двадцять п'ять! Беру я».
«Чого носа сунеш? Хіба не бачиш, що я торгуюсь…» Ромко підстрибнув і вчепився в подушку. Видер її в чоловіка.
«Давайте, тьотю…»
Та, підібравши спідницю, затиснула подушки між ніг. Дістала з-за пазухи два червінці й п'ятірку. Надійка схопила гроші, потягла за собою брата: боялась, що жінка передумає. Коли загубилися в юрмищі, радісно запропонувала:
«Маєм зайву п'ятірку, можемо пообідати».
За карбованця їм дали дві миски печені. Надійка тільки-но розгорнула гроші, щоб заплатити тітці, як хтось зненацька вихопив їх у неї. Дівчина рвучко обернулася і побачила здорованя в кепці, повернутій назад козирком. Він шаснув під стіл. Тітки загорлали: «Злодій, держіть його!» Ромко метнувся услід, але злодій був спритніший — викрутився з рук чоловіка, що намагався затримати його, і зник за лотками.
Ромко стояв розгублений. Вдома ж нічого нема. Що вони скажуть хворій матері?..
Юрій Юрійович відсунув тарілку — розповідь схвилювала його.
— Ех, — мовив він гірко, — нам з тобою, Романе, довелося чимало пережити… Але я не в претензії. Дитинство загартувало нас! Розумієш, я не хотів би, щоб мої діти пережили таке саме… Моєму лайдакові вже двадцять, а він, мабуть, і досі не знає справжнього смаку хліба. Непоганий хлопець, вчиться добре, та найменша невдача виростає для нього в проблему. Не вміє боротися з труднощами, власне, їх у нього і нема. А характер усе ж формують труднощі.