Куди ж міг подітися портфель?
Козюренко прикинув: картину в портфель не запхнеш — що ж у ньому могло бути? А якщо сокира? Туристська сокира з металевою ручкою, яких повно в усіх магазинах спорттоварів, звичайно, вміститься в портфелі. А за висновком експертів (щоправда, вони категорично не твердили цього), саме такою сокирою й було вбито Пруся. Зрештою, якщо обрізати топорище, у портфель можна засунути навіть теслярську сокиру…
Козюренко наказав привести Григорука.
Вадим Григорук, ставний, широкий у плечах, русявочубий молодик з сірими очима, справляв враження людини дужої і вольової. Та м'яко окреслене підборіддя і пухкі губи свідчили про вдачу нерішучу. Такі легко підпадають під вплив сильніших і наполегливіших, вони здатні на вибух енергії, але довго носити в собі заряд не можуть.
Григорука одразу після арешту здолала апатія. Іноді його треба було двічі запитувати, щоб він збагнув, що від нього хочуть.
Козюренко не став витрачати час на всілякі психологічні досліди. Запитав коротко:
— Григорук, коли ви їздили до Желехова, у вас був портфель. Де він?
Руки молодика, що лежали на колінах, сіпнулись. Він потер правицею щоку, примружився і відповів невпевнено:
— Портфель? А забув у трамваї…
Ця відповідь не вражала оригінальністю: злочинці, знищивши речові докази, як правило, посилаються на те, що загубили їх або залишили в трамваї чи тролейбусі.
— І що ж було в портфелі? Цінні речі?
Григорук опустив очі. Подумав трохи і, склавши пальці, наче. рахував на них, відповів:
— Звідки в мене цінні речі? Статок невеликий…
— Водій тролейбуса заробляє не так уже й погано!
— Іншим вистачає, а мені — ні… А в портфелі у мене були тільки бутерброди, пляшка пива, ну, ще нові шкарпетки купив та свіжі газети…
— Цікавилися в бюро знахідок?
— Аякже. Дідька лисого хтось поверне.
— Таке теж трапляється… — Козюренко витримав паузу і запитав ніби байдуже — А що ви везли у портфелі з Желехова?
І знову руки в Григорука сіпнулись.
— А так, нічого… — сховав очі від слідчого. — Старі газети й журнали.
— Чому ж тоді боялися залишити портфель у таксі?
Григорук знизав плечима.
— Портфель же новий. На нього кожен може поласитися.
— Якось воно не логічно: з таксі ви не забували брати його кожного разу, як виходили, а ось у трамваї забули…
Нараз обличчя в Григорука посвітлішало.
— Ми ж незвичні до таксі, — відповів упевнено, — а в трамваї щодня. Звик їздити без портфеля — встав і пішов…
Козюренко подумав, що в цьому є якийсь сенс.
— А чи могла у ваш портфель вміститися сокира? — втупився поглядом у Григорука.
Той різко повернув голову.
— Сокира?.. Яка сокира?.. — Та одразу обличчя його знову прибрало байдужого виразу. — Не приміряв, не знаю…
— У якому трамваї забули портфель? Якого числа? — тепер запитання ставилися сухо, коротко. — В яке бюро знахідок зверталися? З ким там розмовляли? — Запротоколювавши відповіді, Козюренко запитав так, наче портфель був уже в його руках — А якщо ми знайдемо вашу пропажу?
Губи в хлопця розтяглися в зневажливій посмішці.
— Буду вдячний за знахідку.
— Раді будемо стати в пригоді, — у тон йому відповів Козюренко й викликав конвоїра.
Тепер мав порозмовляти ще з Сухановою. Вирішив не вести протоколу допиту. Посадив її не біля столу, а в крісло, сам зручно влаштувався навпроти на дивані. Міг нічого не фіксувати в пам'яті — їхня розмова записувалася на магнітофонну плівку.
— Давайте умовимось, Поліно Герасимівно, — запропонував, — що розмовлятимемо неофіційно…
Та недовірливо підвела брови.
— Яка ж може бути неофіційна розмова між слідчим і арештанткою?
— Маю на увазі, що не вестимемо зараз протоколу. Отож не вважайте нашу бесіду допитом. Коли це можливо, звичайно… До речі, що вам більше смакує — чай чи кава?
— Кава! — пожвавішала Суханова. — Дайте мені цілу склянку кави.
— А я п'ю чай… — Козюренко наче пробачався за свою неаристократичність. — А поки нам принесуть усе це, мушу вам сказати, що я не знімаю з вас підозри за вбивство Пруся, бо є факти, які свідчать проти вас, і я не можу на них не зважати. Якщо вбили ви з Григоруком, раджу зізнатись, бо рано чи пізно ми замкнемо навколо вас ланцюг фактів. Так, замкнемо, — повторив категорично. — Та якщо ви не винні, допоможіть слідству знайти справжнього злочинця. Сподіваюсь, ви розумієте, що це у ваших інтересах?
— Звичайно, — згодилася Суханова. Вона сиділа у кріслі в невимушеній позі, наче відпочивала. А може, й справді відпочивала: камера попереднього ув'язнення — не курорт, крісла й дивани там не ставлять. — Звичайно, — повторила, — я зрозуміла вас. Але не знаю, чи зможу стати вам у пригоді…