Особливо зацікавив Романа Панасовича Воронов.
Антиквар приїхав до Львова саме напередодні злочину. І в день його від'їзду з будинку Пруся зник «Портрет» Ель Греко. Випадковість? Можливо. Але такі випадкові збіги обставин трапляються рідко…
Воронов виписався з готелю о двадцять першій годині. Цього вечора до Москви відходили ще три поїзди: о двадцять першій п'ятдесят, двадцять третій тридцять три і чверть за першу. Отже, якщо антиквар виїхав нічним експресом, убивця Пруся мав можливість передати йому картину. Але міг убити й сам Воронов.
Козюренко записав у блокноті: «Попросити московських товаришів уточнити, коли і яким поїздом прибув до Москви Воронов. Запит до Миколаєва щодо Крутигори».
— А як із ксьондзом? — запитав у Владова. Той подав теку.
Фото… Чоловік з гострим поглядом і кулястою, немов кавун, лисою головою. Канонік Юліан Євгенович Боринський. П'ятдесят сім років. Під час війни і в перші повоєнні роки мав парафію в селі Піщаному, звідки родом Прусь. Потім домігся, щоб його перевели у місто. Мешкає на Парковій вулиці, будинок номер вісім, квартира сімнадцять. Має автомобіль «Москвич».
— Давайте-но ми з вами, Петре, з'їздимо в автоінспекцію, — запропонував Козюренко.
— Пробачте, ще одне… — Старший лейтенант подав паперову теку. — Рапорт начальника ковельської міліції. Вони знайшли тракториста Тимка — Тимофія Васильовича Вальченка. І не тільки його — ще двох попутників Семенишина. Всі троє впізнали його й підтвердили, що Семенишин справді їхав з ними в одному вагоні поїзда, який відійшов із Желехова о двадцять першій годині двадцять сім хвилин вісімнадцятого травня. Яке буде розпорядження?
— Поверніть Семенишину підписку про невиїзд. Подякуйте ковельським товаришам. І спитайте, чи не забули вони вибачитися перед Семенишиним?
… Канонік собору святого Павла Юліан Боринський відпочивав після обіду, коли до нього прийшли працівники автоінспекції. Хатня робітниця — негарна літня жінка з більмом на оці — підозріливо глянула на них і заявила, що єгомосць сплять і турбувати його в такий час нечемно, особливо в дрібних справах. А дрібними вона вважала всі, крім церковних, бо була певна, що справжнє життя існує десь там, на небесі, і шлях туди відкриє їй церква й особисто отець Юліан.
Працівники інспекції почали доводити, що справа в них дуже серйозна, коли на порозі з'явився сам святий отець. Він досить неввічливо відсторонив жінку й поцікавився, що відбувається?
Козюренко показав посвідчення старшого автоінспектора.
— Ви — Юліан Євгенович Боринський? — запитав суворо.
Хатня робітниця сплеснула руками, почувши таку неповагу до єгомосця. Хотіла вже втрутитися й провчити нахаб, та канонік зупинив її.
— Йдіть на кухню, Насте, — звелів і запросив шановних гостей до кімнати.
Козюренко витяг із планшета папірець, зазирнув у нього.
— Ви — власник автомобіля «Москвич»? — запитав і офіційним тоном і назвав номер машини.
Єгомосць склав пухкі руки на грудях, поворушив пальцями.
— Так, я маю таку машину, — відповів чемно.
— Двоколірна, синьо-біла? — уточнив Козюренко.
— Так, дуже прошу, синьо-біла, — підтвердив канонік.
— Ми розслідуємо автомобільну аварію, — зиркнув на нього Козюренко, — і перевіряємо всі двоколірні синьо-білі машини «Москвич».
Отець Юліан покивав скрушно головою, немов співчуваючи працівникам інспекції, котрим доводиться клопотатись такою марудною справою.
— Але ж я не попадав ні в яку аварію, — розвів руками.
Козюренко не звернув уваги на це заперечення. Запитав:
— Ви виїжджали з гаража вісімнадцятого травня?
Отець Юліан опустив очі додолу. Знову склав руки на грудях, поворушив пальцями. Нарешті відвів погляд од підлоги, наче прочитав там відповідь. Пояснив спокійно:
— Вісімнадцятого травня я не міг виїжджати, бо захворів. І пролежав цілих три дні.
— І у вас є документ, який засвідчив би це? — поцікавився Козюренко.
Канонік звів очі до стелі і одказав:
— Хіба пан не знає, що ми не беремо в поліклініках бюлетенів…
— Але ж вас відвідував якийсь лікар?
— Звичайна простуда, — знизав плечима отець Юліан. — Навіщо ж турбувати лікаря? Я лежав у сестри. Настя якраз поїхала додому. Живе вона за містом, у Підгайцях, — визнав за можливе пояснити. — Тож мені й довелося полежати в сестри.
— І вона може це підтвердити?
— Атож.
— Її адреса?
— То, прошу пана, — солодко осміхнувся єгомосць, — тут поруч. Через два будинки понад яром.