Козюренко сів так, щоб бачити обличчя каноніка. Відкинувся на спинку стільця і всією своєю позою підкреслював формальність цього допиту.
А слідчий вів допит за всіма правилами: прізвище, ім'я, по батькові, дата й місце народження, ще багато таких самих запитань, що передують одному-двом основним, заради чого вся ця процедура фактично й ведеться.
Канонік відповідав не поспішаючи, грунтовно і ясно, підкреслюючи своє схиляння перед законом і в даному конкретному разі — перед його конкретними представниками. Дізнавшись про основні біографічні віхи отця Юліана, слідчий поцікавився, де й за яких обставин познайомився канонік із Василем Корнійовичем Прусем? Той відповів, що справжній пастир душ людських завжди перебуває у близьких стосунках із своєю паствою — отож він знає не тільки Василя Корнійовича Пруся, а також його батька й матір, як і багатьох інших парафіян. Чи зустрічались вони під час війни? Звичайно — жити в одному селі й не зустрічатися! Щоправда, потім Прусь — отець Юліан натякнув, що не без його таємного благословення, — вступив до загону героїчних народних месників, і аж до приходу визвольних військ у селі не появлявся. Сам отець Юліан не зміг установити контакти з партизанами. Але ж, визнав за можливе додати, один воює зі зброєю в руках, інший — словом…
Слідчий обірвав суворо:
— Отже, ви твердите, що під час окупації не зустрічалися з Василем Корнійовичем Прусем після того, як він вступив до партизанського загону?
Канонік відповів твердо:
— Ні. Жодного разу.
— А якщо подумати?.. — почав традиційне в таких випадках зондування слідчий.
Та отець Юліан категорично заперечив:
— Мені нема чого думати, і я пам'ятаю, що відповідаю перед законом.
— Так і запишемо, — згодився слідчий. — І коли ж ви бачилися з Прусем востаннє?
— Зовсім недавно, — відповів канонік. Приклав руку до чола. — Стривайте, коли ж це було? Так, за два-три дні до моєї хвороби, здається, п'ятнадцятого. Точно, п'ятнадцятого, бо я в той день казав проповідь. Василь Корнійович завітав до нашого собору й підійшов до мене.
— Про що ж ви розмовляли?
— Пусте, — махнув рукою отець Юліан. — Я навіть не пам'ятаю, про що. Про родичів, про колишніх односельчан. Від таких розмов у пам'яті мало що лишається…
Це було логічно, і слідчий не міг не згодитися з каноніком. Запитав тільки:
— Ви не домовлялися з Прусем про цю зустріч?
— Ні.
— А чи знали ви про шахрайство Пруся? — раптом втрутився Козюренко. — Мерзотник, кажуть, награбував понад сто тисяч!
Слідчий незадоволено подивився на нього, навіть підніс руку, немов застерігаючи.
— Невже сто тисяч! — сплеснув руками отець Юліан. — Боже мій, страшні гроші!
— Страшні, — ствердив Козюренко, не звертаючи уваги на слідчого. — Два будинки мав, мерзотник, один у Желехові, другий у Львові. Правда, один ніби належить коханці… Розумієте, коханку утримував, а до вас на прощу ходив. Отак люди влаштовуються! — зареготав.
— Ай-яй-яй, як негарно! — похитав схожою на кавун головою отець Юліан. — Не сподівався від Пруся. Червоний партизан, — промовив піднесено, — і сто тисяч, два будинки, коханка! Свята церква засуджує його!
— Та ще й який будинок! — Козюренко навіть підвівся на стільці. — Двоповерховий і в гарному районі, на розі Гірської і Тополиної. Коханка збирається половину будинку комусь найняти…
— Це, товаришу капітан, не стосується справи, — нарешті обірвав його слідчий. Обернувся до каноніка. — З протоколу, підписаного вами, з'ясовується, що з вісімнадцятого по двадцяте травня ви хворіли й нікуди не виходили з квартири вашої сестри?
— Атож, — кивнув канонік.
— Доведеться мені самому оглянути квартиру, — вирішив слідчий.
Капітан автоінспекції сприйняв це як недовіру до себе й невдоволено закусив губу. Але не заперечував. Він сам сів за кермо, і «Волга» з жовтою смугою вздовж кузова запетляла по вузьких львівських вулицях у напрямі Високого замку.
Козюренко довіз слідчого і отця Юліана до будинку на Парковій, та сам вирішив уже не йти з ними. Постояв біля парадного, роздивляючись.
Весь перший поверх займала продовольча крамниця з підсобками. Саме під'їхав грузовик, і вантажник, сперечаючись із шофером, сердито кидав у кузов дерев'яні ящики.
Ціла гора ящиків лежала і з тильного боку будинку — вантажник таки мав рацію, дорікаючи шоферові за несвоєчасне вивезення тари. Козюренко підійшов до пожежної драбини, постояв, подумки прикидаючи відстань від неї до землі. Високо, не стрибнеш… У кущах, якими заріс схил гори, щебетало птаство. Козюренко подерся в чагарник. Виліз, невдоволено обтрушуючись. В руках тримав довгу палицю. Поклав її в машину. Ще раз обійшов навколо будинку і зустрів отця Юліана й слідчого, які виходили з парадного.