Одчинив сам отець Юліан — у легких літніх штанях і смугастій піжамній куртці він був схожий швидше на канцелярського працівника, ніж на поважного каноніка. Здивовано відступив, упізнавши Козюренка.
— Знову щось з автомобілем? — запитав. — Але ж я хворий і нікуди не виходжу…
Козюренко показав йому постанову на обшук. Шкіра на чолі в каноніка взялася зморшками, та він нічого не запитав і перший пройшов до кімнати. Мовчки сів у глибоке крісло і вже тоді мовив, дивлячись Козюренку просто в очі:
— Прошу вас виконувати свої обов'язки, хоч не знаю, чим викликані такі… — затнувся, — крайні заходи. Я нічого не приховую від влади, у мене все на видноті. Що ж, шукайте… Але що?
— «Портрет» Ель Греко! — На мить Романові Панасовичу здалося, що зіниці в каноніка збільшились і очі потемнішали. Та отець Юліан не відвів погляду.
— Що ви сказали? — перепитав.
— Ми шукаємо картину Ель Греко. Ви забрали її у Василя Корнійовича Пруся, якого вбили вісімнадцятого травня, — з притиском сказав Козюренко і сів напроти отця Юліана. — Де вона?
Канонік примружився, заховавши очі. Склав пухкі руки на грудях, поворушив пальцями. Відповів спокійно:
— Ви вже були в мене, шановний пане начальнику. Щоправда, в трохи іншій ролі. Невже вас так швидко підвищують у чині? — пожартував зло. — Але це не має значення — ви ж упевнились, що я вісімнадцятого травня лежав хворий і не виходив з дому.
— Так, алібі наче у вас є, — ствердив Козюренко. — Та все ж убили таки ви й картиною заволоділи теж ви. Де переховуєте?
— Нісенітниця якась… — Канонік притиснув руки до серця. — Ель Греко… Це художник із світовим ім'ям. Я трохи розуміюся на мистецтві і знаю, що таке полотна Ель Греко. Його картини — величезна цінність. Не розумію, звідки Ель Греко може взятися у Пруся… Це якась помилка…
Козюренко подав знак оперативникам, і ті почали обшук. Отець Юліан мовчки дивився, як заглядають у шафи, висувають шухляди письмового столу — дивився іронічно і навіть докірливо — мовляв, навіщо люди завдають собі клопоту?.. Узяв молитовник, вдаючи, що цілком поринув у читання. Та від пильних очей слідчого не приховалося, що канонік втупився в одну сторінку, — певно, не бачив навіть літер.
Боринський мав невеличку двокімнатну квартиру, і обшукали її швидко — через дві години Козюренко остаточно впевнився, що картини Ель Греко тут нема. Не знайшли її і в помешканні сестри отця Юліана.
На мить у Романа Панасовича майнула думка: а що як він помилився? Ні, помилки не могло бути.
Роман Панасович присунув стільця до крісла каноніка. Поцікавився:
— Де ваша хатня робітниця?
Помітив, як тінь майнула по обличчю Боринського. Отець Юліан відклав молитовник.
— Щось у неї з сином, — пояснив. — Відпросилася і поїхала. Син у неї працює десь під Івано-Франківськом. Здається, в Долині.
— А де вона сама живе?
Канонік опустив очі.
— У Петрівцях, — одповів. — Але ж я кажу, вона поїхала до сина на Івано-Франківщину.
— Неправда, — рішуче заперечив Козюренко. — Неправда, Боринський. Вона поїхала зовсім не туди і живе не в Петрівцях, а в Підгайцях. Ви ж самі казали.
Руки каноніка ковзнули по м’якій шкірі підлокітників, і він ще глибше осів у кріслі.
— Так, здається, я помилився — Петрівці, Підгайці… Схожі назви… — Зробив над собою зусилля й усміхнувся, та усмішка тільки перекривила його обличчя. — А навіщо вона вам, моя Настя?
— Одягайтесь, громадянине Боринський, зараз поїдемо, — рішуче мовив Козюренко. — Чомусь мені закортіло негайно побачитися з вашою хатньою робітницею.
Отець Юліан надів звичайну сорочку і сірий, зовсім мирський, з розрізом піджак.
Його посадили на заднє сидіння між Владовим і оперативним працівником. Козюренко сів на переднє, і «Волга» незабаром вихопилася на заміську магістраль. Усі мовчали. Так, у мовчанці, й доїхали до Підгайців. Отець Юліан удав, що не знає, де Настина хата, але в сільраді з'ясували це за хвилину — стояла хата біля шосе, і «Волге» навіть не довелося з'їжджати з асфальту.
Настя поралася надворі біля літньої кухні — кинулась назустріч отцю Юліану, та Козюренко зупинив її і попросив дозволу зайти у хату. Настя навіщось обтерла фартухом руки й відчинила перед ним двері. Роман Панасович переступив поріг і зупинився, вражений: на чисто побіленій стіні висів «Портрет» Ель Греко. Козюренко одразу впізнав картину: задумливий і трохи сумний погляд людини, яка збагнула навколишній світ, трохи розчарувалась, однак не зневірилась…