— Як тобі не соромно, — аж захлинулась від обурення мембрана. — Це ж шедевр світового живопису!
— І цей шедевр світового живопису може зникнути, якщо я не матиму репродукції.
— Можеш вважати, що вона вже в тебе.
— Ти певен?
— Я знав, що вона тобі знадобиться. Директор картинної галереї вже привіз її.
— Ну, друже, ти мене розчулив. Потрібні також дані про діяльність партизанського загону Войтюка.
— У якому перебував Прусь?
— А ти, бачу, в курсі…
— До нас такі криміналісти приїжджають не кожного дня. Зараз я пошлю когось із хлопців в архів.
— Тоді, можливо, тобі доведеться пригощати мене сьогодні ще й обідом…
— З радістю. Зараз подзвоню Ніні…
— Не треба, навіщо їй зайвий клопіт?
— Е-е, голубе, мені ж потім дістанеться — чому не попередив…
Поклавши трубку, Роман Панасович присунув до себе справу Пруся. Вже переглядав її, але повинен був знати все бездоганно.
З маленького фото дивився на нього чоловік із кошлатими бровами й м'ясистим носом. Дивився так суворо й підозріливо, що Козюренку здавалося, усмішка ніколи не торкалася його уст. Цей похмурий чоловік народився тринадцятого року в невеличкому селі під Львовом. Батьки його — селяни, і сам він теж жив у селі. З сорок третього року — в партизанському загоні. Після війни весь час у Желехові, в заготконторі. Тільки спочатку він був звичайнісіньким робітником, потім майстром і, нарешті, начальником цеху. Що ж, зростання закономірне — Прусь заочно закінчив технікум харчової промисловості. Був він людина не дуже-то й грамотна, судячи з кількості помилок в автобіографії, але, певно, своє діло знав, бо в райспоживспілці відгукувались про нього, як про фахівця, добре, не раз преміювали й оголошували подяки. Жив скромно. Дім, щоправда, збудував великий, з мансардою. Та він був майже порожній. У трьох нижніх кімнатах стояли почорнілі від часу стіл, стільці, дешевенька шафа й продавлений диван. Лише в мансарді, де Прусь мешкав, усю підлогу закривав гарний килим, а над широкою тахтою, застеленою пухнастим гуцульським ліжником, нависав імпортний торшер. І грошей у вбитого не знайшли. На ощадній книжці лежало всього триста карбованців. Прусь скаржився співробітникам, що заборгувався, будуючи дім, і змушений рахувати копійки. Проте люди бачили, як він напідпитку приїжджав із Львова на таксі. Висідав, щоправда, десь на безлюдних вулицях. Та хіба можна щось приховати від цікавих очей желехівців?
У двері постукали, і Козюренко відірвався од паперів.
— Прийшов Якубовський, — доповів черговий по райвідділу.
— Хай зайде.
Якубовський чимось скидався на Пруся, і водночас був зовсім не схожий на нього. «Такий самий похмурий і підозріливий, — подумав Роман Панасович. — Не дасть спуску нікому, особливо сусідові, який вибудував собі дім кращий, ніж у нього».
— Я — слідчий, — відрекомендувався Козюренко й присунув Якубовському стілець. — Сподіваюся, догадуєтесь, чому довелося потурбувати вас?
Якубовський зиркнув спідлоба й ледь помітно ворухнув губами.
— Знаю, — відповів похмуро. — Шукаєте вбивцю Пруся.
— І маємо надію, що ви допоможете нам.
— Прошу пана начальника, я нічого не знав і не знаю.
— Ну, для чого ж так категорично?.. — засміявся Роман Панасович. — Ви придбали будинок на Корчуватській вулиці чотири роки тому?
— Так.
— Перед цим знали Пруся?
— Ні.
— Отже, ви знайомі чотири роки. Цього досить, щоб вивчити один одного, а може, й заприятелювати, як і належить добрим сусідам. Як ви гадаєте?
— Та досить, — ствердно кивнув Якубовський.
— Ви були в добрих стосунках з небіжчиком?
— Що нам ділити?
— І не сварились?
— Іноді, по-сусідському… З ким не буває? Курка перебіжить чи ще щось…
— Справді, хіба можна за курку вбити людину? — Роман Панасович помітив, як ворухнулись брови в Якубовського. Але той відповів твердо:
— Звісно, не можна.
— І все ж ви хапалися за сокиру? — запитав Козюренко рівним тоном.
Якубовський не підводив очей.
— То, прошу пана начальника, так сталося, не відмовляюсь. Я був украй роздратований і тільки пригрозив Прусю.
— І за сливу кричали, що вб'єте! Люди чули…