— У нас люди все чують! — раптом зло блиснув очима Якубовський.
— А хтось розтрощив сокирою голову вашому сусідові…
Якубовський нараз повернувся до Козюренка усім тулубом. Поклав вузлуваті руки на стіл, наче хотів перекинути його на Романа Панасовича. Мовив з притиском:
— Я знав, що ви запідозрите мене. Але я не вбивав. Твердо кажу: не вбивав!
— Де ви були вночі з вісімнадцятого на дев'ятнадцяте травня?
— Де ж можу бути? Вдома. Раніше із старою іноді в кіно ходили, а після її смерті я навіть телевізор не вмикаю.
— О котрій годині лягли спати?
— Як завжди, о десятій.
— Надвір виходили?
— Так.
— І нічого підозрілого на сусідовій садибі не побачили? У нього ще горіло світло?
— В горішній кімнаті.
— А Прусь не виходив на балкон чи в сад?
— Ні. Правда, мені здалося… Та, може, я й помилився…
— Що вам здалося?
— Спочатку побачив якусь тінь коло ґанку. Наче хтось майнув там. Я підійшов поза смородиною — нікого. Але було вже темно, погано видно, та й до Пруся ніхто не ходив.
— Взагалі ніхто не ходив? Чи просто ви не бачили?
— Прошу вас, я вже на пенсії, і жінка рік як померла, то доводиться по господарству крутитись. Увесь час надворі — побачив би. Іноді хтось із заготконтори зазирне — ото і всі гості.
— А з ким Прусь повернувся додому ввечері вісімнадцятого травня?
— Сам.
— Але ж ви бачили тінь коло ґанку. Вікно на мансарді в той час світилося?
— Я подумав, що Прусь міг вийти, не вимкнувши світла.
— Ви були у Пруся вдома? Знаєте розташування кімнат?
І знову брови в Якубовського ворухнулись.
— Попервах бував… Та потім… — махнув рукою.
— Коли востаннє заходили до Пруся?
— Вже й забув. Може, років зо два…
— Що ж, громадянине Якубовський, ми вимушені оглянути ваш дім і подвір'я.
— Обшук? — зчепив пальці той. — Ви нічого не знайдете, бо я не вбивав.
— Якщо ваша совість чиста, не хвилюйтеся. Але обшук у вас ми зробимо… Мусимо зробити.
Поки працівники міліції в присутності понятих проводили обшук у будинку Якубовського, Козюренко оглянув садибу. Постояв на доріжці, що вела до хвіртки, зійшов на ґанок. Вікна Прусевої мансарди звідси не побачив. Спустився в сад. З-під яблунь було видно і мансардне вікно, і ґанок сусіднього будинку. Якубовський міг непомітно, ховаючись за смородиновими кущами, підійти до самісінького паркана й перелізти через нього — не паркан, а сама назва…
Обшук не дав ніяких наслідків. Якубовський як сів біля вікна, так і просидів непорушно до кінця обшуку. Підвівся, коли Козюренко запропонував йому дати підписку про невиїзд.
«ПЕЧЕНЕ ЯБЛУКО»
Козюренко сидів за столом заступника начальника райвідділу, пив несолодку й несмачну розчинну каву і в задумі малював на аркуші паперу чортів. Вони в нього виходили засмучені, худі й нещасні. Помітивши, що один з них чимось схожий на Якубовського, Роман Панасович зібгав папір і гидливо кинув у кошик. Дістав чистий аркуш, написав: «Якубовський» — і поставив з обох боків по знаку запитання. Перейшов на диван, приліг, підмостивши під бік подушку. Це допомогло зосередитись. Ще раз поновив у думках усі деталі справи — чи не припустився десь похибки?
Труп Пруся побачив робітник заготконтори, якого привіз на Корчуватську мотоциклом його товариш. Це сталося близько дев'ятої ранку у вівторок дев'ятнадцятого травня. О восьмій Прусь мав вийти на роботу, але не з'явився, а без нього не могли відчинити підсобне приміщення цеху. Вхідні двері Прусевого будинку були зачинені, проте незамкнуті. Робітник погукав Пруся і, не почувши відповіді, зайшов у хату. Труп лежав на кухні коло ляди, що вела у підвал. Видно, вбивця обрав зручну позицію — за кухонними дверима: Прусь, вилізши з підвалу, неодмінно мав повернутися до нього спиною.
В тому, що Прусь дістав із схову картину і ніс її з собою, в Козюренка не було сумніву: падаючи, вбитий зачепив згорнутим полотном ляду — на ній лишилися сліди фарби і ворсинки, ідентичні знайденим у тайнику. Отже, вбивця напевно знав, по що спустився у підвал Прусь, і чекав на нього з сокирою. Потім він ретельно обшукав підвал — про це свідчили трохи зсунуті із своїх місць речі. Убивця намагався не залишати слідів, та все ж кілька разів помилився. Нарешті він знайшов тайник і відчинив його, мабуть, ножем. Нічого не побачивши в ньому, інсценував пограбування: вивернув у Пруся кишені, зняв годинника й забрав гроші (того дня Прусь одержав зарплатню й навряд чи встиг усю її витратити) і зник.
Убивство сталось, як установила експертиза, між одинадцятою й дванадцятою годинами ночі. Перед цим Прусь розпив з кимось пляшку вина: на журнальному столику біля тахти стояли дві склянки — одна порожня, у другій було трохи вина. На цій склянці ще під час першого обшуку працівники міліції виявили відбитки чиїхось пальців. Насторожувало те, що людина, яка напевно вбила Пруся і потім нишпорила в підвалі, майже не залишила там слідів, не було й відбитків пальців — очевидно, діяла в рукавичках. І раптом такий недогляд. Хоча її могло злякати щось, і вона вже не мала часу, щоб піднятися в мансарду й обтерти склянку.