— Є трійки?
— Не часто…
Роман Панасович підвівся, визирнув у коридор. Навмисне прийшов До Семенишиних, поки господар не повернувся з роботи, — хотів знати про нього все. Навіть побутові дрібниці мали значення. Адже вони часто підкреслюють чи виказують ту чи іншу рису характеру людини. Крім того, Козюренко хотів побалакати з дружиною Семенишина. Може, вона щось знає, а якщо ні, то не виключено, що вплине на чоловіка: бували випадки, коли найзапекліші злочинці, які вели із слідчим довгу й заплутану гру, не витримували навіть погляду дружини…
З коридора двері вели до дитячої кімнати. Там стояла етажерка з підручниками, на стінах були порозвішувані карти й кольорові вклейки з журналу «Україна», а на письмовому столі лежала купка зошитів. З відчинених дверей третьої кімнати виглядала спинка нікельованого ліжка, на якому височіла гора подушок — звичайна скромна обстава робочої людини.
Грюкнула хвіртка, і Олег висунувся у вікно.
— Мати прийшли! — вигукнув радісно й побіг зустрічати. — У нас гості, мамо, — сказав на ганку, — то я запросив їх до хати.
— Молодець! — похвалила мати. Вона поставила в коридорі важкий кошик з картоплею, мимохідь поправила перед дзеркалом зачіску й зупинилася в дверях вітальні.
— Ви до Якова? — запитала.
— Маємо розмову до вас, шановна Віро Володимирівно, — чемно вклонився Козюренко, — тільки… — вказав очима на хлопця.
— Збігай, Олежку, по хліб, — здогадалась.
Хлопець невдоволено скривився — адже цікаво було послухати розмову дорослих. Та в сім'ї, видно, підтримувалась дисципліна: схопив сітку й побіг у магазин.
— Розмова у нас, Віро Володимирівно, буде довга й неприємна, тож сідайте ближче. Ми, правда, не дуже-то й бажані гості… Із слідчих органів, ось моє посвідчення…
Жінка сполотніла.
— Невже мій Яшко щось накоїв? Він, товаришу слідчий, як трохи вип'є, дурний стає…
— Усьому свій час, Віро Володимирівно. Спочатку ми попросимо вас відповісти на деякі запитання. Це не допит, і якщо ви не згодні…
Господиня присунула до себе стілець і, нарешті, сіла.
— Що він накоїв? — прошепотіла.
— Я зрозумів, що ви згодні допомогти слідчим органам, так же? — наполягав Козюренко.
— Запитуйте, — тяжко вивихнула жінка.
— Ви знали, що ваш чоловік їздив днями до Желехова?
— Так.
— Чого?
— Позичити грошей.
— Коли мав повернутися?
— Вісімнадцятого травня.
— А приїхав?
— Дев'ятнадцятого.
— О котрій годині ви його побачили?
— Отак, як зараз, після роботи. Але він повернувся вранці. Казав, що був напідпитку і не хетів нас турбувати. Заснув у сараї на сіні.
— Він позичив гроші?
— Ні, але домовився, що той його знайомий перекаже поштою п'ятсот карбованців.
— І нічого ваш чоловік не привозив з собою? Ніяких пакунків, згортків?
— А ми зараз нічого не купуємо. Гроші на машину збираємо.
Жінка відповідала одразу, не вагаючись. В очах її Роман Панасович бачив подив і тривогу.
— У Желехові пограбували людину, — мовив, пильно стежачи за виразом обличчя господині. — Цю людину добре знав ваш чоловік. І підозра впала на нього.
Жінка зітхнула полегшено, навіть усміхнулася.
— Пусте, — відповіла впевнено. — Яків цього не зробить. А я думала — по п'янці…
— Добре, що ви так вірите чоловікові, але ж тим тяжче буває розчарування…
— Пусте… Я знаю: Яків нездатний на злочин.
На викладеній цеглою доріжці за вікнами почулися кроки. Козюренко попередив хазяйку:
— Без нашого дозволу…
Та кивнула. Роман Панасович подав знак, і Владов зустрів господаря в коридорі. Пропустив його поперед себе до кімнати, а сам став у дверях.
Семенишин озирнувся на нього вражено, перевів погляд на дружину й Козюренка. Його вкрите дрібними зморшками обличчя, яке було справді схоже на печене яблуко, розтяглося в усмішці.
— Здрастуйте, — мовив розгублено. — Хто ви такі? Бо так нібито не знаю…
— З міліції ми, — перебив Козюренко суворо. — До вас, Якове Григоровичу! Не чекали?
— А чого б я мав чекати? — Семенишин спокійно пройшов до стола, сів, поклавши на нього руки. — Ну, коли до нас у справі, то кажіть, чого прийшли…
— Та в мовчанку грати не будемо! — В тоні Козюренка зазвучали різкі нотки. — Ви зустрічалися в Желехові з Василем Корнійовичем Прусем?
— Їздив до нього.
— Коли?
— У неділю поїхав, так? — обернувся до дружини.
— Відповідайте тільки мені! — Козюренко присунувся до стола. Тепер вони сиділи один навпроти одного, і Роман Панасович дивився просто в очі Семенишину, наче хотів прочитати його думки.