— Я свою бабусю з’їв, — прогарчав голос з темряви у висоті вестибюля. — І обгриз її кістки.
Стенлі закашлявся. У мистецтві продажів він особливого досвіду не мав.
— А... — сказав він, — Е... тоді, може, тітоньці?
Він зморщив носа. Чого це в повітрі запахло ламповою олією?
— Агов? — знову сказав він.
Щось вилетіло з темряви, відскочило від його плеча і з вогким звуком впало на підлогу. Стенлі нахилився, помацав навколо і знайшов голуба. Або принаймні не менше половини голуба. Ще теплого і дуже липкого.
Пан Ґрайль сидів на балці під куполом вестибюля. Його шлунок пекло вогнем.
Біда: позбутися давніх звичок буває нелегко. Вони в’їдаються аж у кістки. Перед тобою тріпоче щось тепле й пір’їсте — і ти, звичайно ж, його хапаєш. В Анк-Морпорку голуби мостилися на кожній ринві, карнизі та статуї. Вплинути на їхню популяцію не могли навіть місцеві ґорґульї. Перш ніж прослизнути всередину Поштамту через пошкоджений купол, він з’їв шістьох, але тут назустріч йому пурхнула ще одна величезна тепла пір’їста хмара, і йому просто заслало очі червоною імлою.
Вони були такими смачненькими. Неможливо було спинитися лише на одному! І лише за п’ять хвилин він згадав, чому таки треба було спинитися.
Це ж були дикі міські птахи, які харчувалися тим, що знаходили на вулицях. Причому саме на вулицях Анк-Морпорка. Це були стрибучі вуркотливі помийки. З тим же успіхом можна було з’їсти бутерброд із собачим лайном і запити його здоровенним кухлем з вигрібної ями.
Пан Ґрайль застогнав. Краще чимшвидше завершити роботу, забратися звідси й проблюватися згори на яку-небудь жваву вулицю. Він викинув пляшку з-під олії в морок і почав порпатися в пошуках сірників. Його вид навчився користуватися вогнем відносно пізно, адже гнізда загорялися надто легко, але це вміння таки мало свої переваги...
У дальшому кінці вестибюля високо під стелею розквітло полум’я. Вогняні краплі полилися з балок униз і впали на стоси листів. Олія на них зайнялася зі звуком «уф-ф-ф»; вгору по стінах побігли блакитні струмочки вогню.
Стенлі опустив погляд. За кілька футів від нього, у світлі язиків вогню, що розповзався по листах, на підлозі скоцюрбилася постать. Поряд лежав золотий крилатий капелюх.
Щойно Стенлі знову підняв очі, які у світлі полум’я відблискували червоним, як із крокв злетіла якась фігура і, роззявивши пащеку, кинулася на нього.
Та саме цієї миті справи в пана Ґрайля пішли не так — бо у Стенлі настав один із його маленьких моментів.
Впевненість — це головне. Мокр спеціально вивчав упевненість. Її вміли практикувати деякі представники давніх шляхетських родів. Суть її полягала в абсолютній відсутності щонайменшого сумніву в тому, що справи йтимуть саме так, як очікується.
Метрдотель без тіні вагання провів їх до їхнього столика.
— А ви справді можете собі це дозволити на платню держслужбовця, пане Губперук? — поцікавилася панна Любесерце, коли вони сіли. — Чи нам доведеться залишати ресторан через кухню?
— Гадаю, в моєму розпорядженні достатньо коштів, — відповів Мокр.
Він знав, що це не факт. Ресторан, у якому навіть для сервірування гірчиці є спеціальний офіціант, виставлятиме неймовірні рахунки. Але просто зараз Мокр цим не переймався. Спосіб дати собі раду з рахунками знайдеться завжди, і робити це краще не натщесерце.
Вони замовили закуски, які, напевне, коштували більше, ніж тижневий продуктовий кошик пересічної людини. Вишуковувати, що в меню найдешевше, не було жодного сенсу. Теоретично, щось найдешевше не могло не знайтися, але на практиці воно якимсь чином примудрялося уникати вашого погляду, яким би пильним він не був. Натомість найдорожчих пропозицій в меню було повнісінько.
— Хлопці освоїлися, все гаразд? — спитала панна Любесерце.
«Хлопці»
, — подумав Мокр.
— О, так. Анґхаммарад взагалі всерйоз цим захопився. Природжений листоноша, — сказав він.
— Що ж, він мав досвід.
— Що то за коробочка приклепана в нього до руки?