На знак вдячності носіям думки, що втілилася в цій будівлі, добрі громадяни, а швидше їхні діти, вкрили стіни на висоту до шести футів графіті найяскравіших кольорів.
Вздовж усього фронтону, під дахом, заплямувавши стіну зеленими й коричневими патьоками, тяглися бронзові літери, які складалися в слова:
«НІ Д Щ, НІ СНІ , НІ ТЕМРЯВА Й Т МАН НЕ СПИНЯТЬ ВПЕВНЕНУ ОДУ МО », — прочитав уголос Мокр. — Що, в біса, це означає?
— Свого Часу Поштамт Був Гордою Установою, — повідомив пан Помпа.
— А оце що? — вказав рукою Мокр.
На дошці значно нижче по фасаду потрісканою фарбою було написано менш героїчні слова:
НЕПИТАЙТЕ НАС ПРО
скелі
тролів з кийками
Драконів всіх видів
Пані Кекс
Виличезних зелених зубатих потвор
Будьякі види чорних собак з помаранчевими бровами
Дощі зі спанієлів
туман
Пані Кекс
— Я Сказав, Це Була Горда Установа, — прогуркотів ґолем.
— Хто така пані Кекс?
— На Жаль, Не Можу Допомогти Вам Із Цим, Бане Губберук.
— Здається, вони неабияк її боялися.
— Схоже На Те, Бане Губберук.
Мокр роздивлявся залюднене перехрестя посеред залюдненого міста. Ніхто не звертав на нього уваги, а от на ґолема іноді кидали погляди, причому не надто сповнені приязні.
Усе це було так дивно. Йому було — скільки, чотирнадцять? — коли він востаннє користувався своїм справжнім іменем. І небо знає, скільки часу минуло відтоді, як він востаннє виходив з дому без особливих прикмет, які можна було легко і швидко зняти. Зараз він почувався голим. Голим, але непомітним.
Так нікого й не зацікавивши, він піднявся поплямованими сходами і повернув ключа в замку. На його подив, ключ повернувся без зусилля, а двері, з яких пооблазила фарба, відчинилися цілком безгучно.
Позаду почулися ритмічні лункі звуки. Пан Помпа аплодував.
— Чудово, Бане Губберук. Ваш Перший Кар’єрний Крок На Благо Як Ваше, Так І Процвітання Цілого Міста!
— Ага-ага, — пробурмотів Мокр.
Він увійшов у великий темний вестибюль, напівосвітлений через великий, але закіптюжений скляний купол на стелі; навіть опівдні тут панував напівморок. Автори графіті попрацювали й тут.
У сутінках він роздивився довжелезну ламану-переламану стійку з дверима та нішами для голубів за нею.
Це були справжні голубині ніші. В цих нішах гніздилися голуби. Повітря сповнював кисло-солоний запах старого гуано, а коли кроки Мокра лунко загриміли по мармуровій плитці, в повітря безтямно шурхнули сотні голубів, скеровуючи лет до дірки в стелі, де бракувало однієї з панелей.
— От лайно, — сказав він.
— Нецензурна Лексика Не Схвалюється, Бане Губберук, — сказав за його спиною пан Помпа.
— Чому? Нею тут усі стіни розписані! В будь-якому разі, це був опис ситуації, пане Помпо! Гуано! Тут його тонни, напевне! — Мокр чув відлуння свого голосу від далеких стін. — Коли це місце востаннє відкривалося?
— Двадцять років тому, Поштмейстере!
Мокр роззирнувся.
— Хто це сказав? — спитав він.
Голос, здавалося, йшов звідусіль.
Почулося шаркання ніг по підлозі та стукотіння ціпка — і з непорушного, сірого, повного пилу повітря з’явилася зігнута постать старого.
— Шеляг, мій пане, — прохрипів він. — Молодший листоноша Шеляг, мій пане. До ваших послуг, мій пане. Лише слово, мій пане, і я рвонуся, мій пане, просто рвонуся до праці, мій пане.
Постать замовкла, щоб закашлятись — довго й тяжко, видаючи такий звук, ніби хтось гатив по стіні мішком каміння. Мокр побачив, що старий мав настовбурчену бороду того типу, що залишає враження, ніби людину перервали в процесі поїдання їжака.
— Молодший листоноша Шеляг? — перепитав він.
— То так, мій пане. Видите, ніхто не задержувався тут досить довго, щоби підвищити мене у званні. А вже ж мав би бути старшим листоношею Шелягом, мій пане, — багатозначно додав він і знову вибухнув вулканічним кашлем.
«Швидше, це був би колишній листоноша Шеляг», — подумав Мокр. Уголос же він сказав:
— І ви працюєте тут, чи не так?
— Айно, мій пане, ми тут працюємо, мій пане. Теперки тут тільки я і хлопчина, пане. Він тямовитий, мій пане. Ми тут прибираємося, мій пане. Все за Правилами.