Підкажи позадкував від Мокрової руки.
— Слухай-но, — прогарчав той. — Герой повинен вийти з пожежі з котом. Не обов’язково — з живим...
Він зробив ривок, схопив кота і витягнув його назовні.
— Отак, — сказав він і взяв у іншу руку вішалку з костюмом.
На костюмі лишилося кілька крапель крові бенші, але Мокр неуважно подумав, що пізніше, мабуть, зможе чимось їх відчистити.
Він видибав у коридор. З обох кінців цей коридор перегороджували стіни полум’я, а Підкажи обрав саме цей момент, щоб увігнати йому в руку всі чотири набори своїх пазурів.
— Ну от, — вимовив Мокр. — А досі ж усе йшло так прекрасно...
— Бане Губберук! Ви В Порядку, Бане Губберук?
Замість виносити речі з пожежі, ґолеми, фактично, винесли саму пожежу. З охопленої вогнем власності вони забрали все, що було охоплено вогнем. Це мало курйозно-хірургічний вигляд. Вони зібралися біля фронту пожежі, відсікли її від поживи, зігнали докупи, загнали в кут і затоптали до смерті.
Ґолем здатний перейти вбрід потік лави й скупатися в розплавленому металі. Якщо вони навіть і знали, що таке страх, то в якійсь там звичайній пожежі причин для нього вони не знаходили.
Розігріті до червоного руки повідкидали зі сходів розпечене добіла каміняччя. Вгорі перед Мокром розкинулася картина, яка складалася з полум’я, але також і з пана Помпи на передньому плані. Він світився оранжевим. На його глиняному тілі спалахували й іскрилися сажа та пил.
— Приємно Вас Бачити, Бане Губберук! — прогуркотів він, відкидаючи вбік балку, на якій тріскотів вогонь. — Ми Розчистили Стежку До Дверей! Не Баріться!
— Е... дякую! — прокричав Мокр крізь ревисько пожежі.
Перед ним і справді була стежка, очищена від уламків, з відчиненими дверима в кінці, які манили прохолодою та спокоєм. Біля дальшого кінця вестибюля інші ґолеми, цілком байдужі до стовпів вогню, методично викидали палаючі дошки підлоги через діру в стіні.
Жар натискав. Мокр нахилив голову, притиснув до грудей переляканого кота, відчув, як почала підсмажуватися його потилиця, і кинувся вперед.
Подальше злилося в єдиний цільний спогад. Катастрофічний гуркіт високо вгорі. Лункий металевий удар. Ґолем Анґхаммарад із задертою головою й розпеченою, як сонце, коробочкою на вишнево-світляній руці. Десять тисяч тонн дощової води, що падають вниз із оманливою плавністю сповільненої зйомки. Удар холоду просто в сяючого ґолема...
...вибух...
Вогню не стало. Звуків не стало. Світла не стало.
— АНҐХАММАРАДЕ.
Анґхаммарад поглянув на свої руки. Вони складалися лише з тепла, тепла горнила, тепла вибуху, яке, однак, набуло форми пальців.
— АНҐХАММАРАДЕ, — повторив лункий голос.
— Я Втратив Свою Глину, — промовив ґолем.
— АВЖЕЖ, — відповів Смерть. — ТАК ЗАВЖДИ. ВИ ПОМЕРЛИ. ВИБУХНУЛИ. РОЗЛЕТІЛИСЯ НА МІЛЬЙОН УЛАМКІВ.
— Хто Ж Тоді З Вами Розмовляє?
— ВСЕ ТЕ У ВАШІЙ ОСОБІ, ЩО НЕ БУЛО ГЛИНОЮ.
— Ви Маєте Для Мене Якісь Розпорядження? — спитав Анґхаммарад, підводячись на ноги.
— НЕ ЗАРАЗ. ВИ ПОТРАПИЛИ ДО МІСЦЯ, ДЕ НІХТО ВАМ БІЛЬШЕ НЕ НАКАЗУВАТИМЕ.
— Що Ж Я Мушу Робити?
— ГАДАЮ, ВИ НЕ ЗОВСІМ ЗРОЗУМІЛИ МОЇ СЛОВА.
Анґхаммарад знову сів. Якщо не зважати на той факт, що замість мулу під ним був пісок, це місце нагадувало океанське дно.
— ПЕРЕВАЖНО, ВСІ НАМАГАЮТЬСЯ РУХАТИСЯ ДАЛІ, — натякнув Смерть. — У ПОШУКАХ ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ.
— Якщо Можна, Я Залишуся Тут.
— ТУТ? АЛЕ Ж ТУТ НІЧОГО РОБИТИ, — сказав Смерть.
— Так, Я Розумію, — сказав дух ґолема. — І Це Прекрасно. Я Вільний.
О другій ночі почався дощ.
Могло бути гірше. Це міг бути дощ зі змій. Чи дощ із кислоти. Стіни та дах Поштамту було зруйновано не повністю. Тож можна було вважати, що в певному сенсі Поштамт усе ще стоїть.
Мокр і панна Любесерце сиділи на теплій брилі біля роздягальні, яка була чи не єдиною кімнатою Поштамту, що все ще мала певне право називатися «кімнатою». Ґолеми затоптали рештки вогню, підперли все, що загрожувало обвалитися, й забралися кудись, де могли б продовжити не бути молотками аж до заходу сонця.
Панна Любесерце без упину крутила в руках напіврозплавлену бронзову защібку.
— Вісімнадцять тисяч років, — прошепотіла вона.
— Це була цистерна для дощової води, — промимрив Мокр, дивлячись у нікуди.