«І що ж ви вдіяли би проти бенші? — подумав Мокр. — Ви підозрюєте Злотного. Молодці. Але такі, як Злотний, не переймаються законністю. Вони ніколи не порушують закон — вони просто використовують тих, хто це робить. І жодних письмових доказів цього не знайти, ніде й ніколи».
За мить до того, як капітан розвернувся, щоб іти, перевертень йому підморгнув — Мокр був у цьому впевнений.
Тепер же Мокр обводив поглядом останні вогники, тим часом як дощ залітав через зруйнований дах і шипів на ще гарячому камінні. Тліло ще багато де — особливо там, де ґолеми позвалювали каміння докупи. Оскільки це був Анк-Морпорк, з нічного туману вже привидами поз’являлися безпритульні й позбиралися довкола цих куп, щоб зігрітися.
На відновлення цього місця знадобиться цілий статок. І? Він же знав, де лежить цілий статок, авжеж? Він все одно не дуже розумів, куди його прилаштувати. Це все було більше для підтримки належного рівня. Але питання цього рівня більше не мало стояти на порядку денному, адже стосувалося Альберта Спенґлера та решти його масок, а не безневинного поштмейстера.
Він зняв свого золотого капелюха і втупився в нього. Аватара, сказав професор Пельц. Жива подоба бога. Але він — не бог, він тільки смертний шахрай у золотому костюмі. І ось шахрайству кінець. І де тепер його янгол? Де були боги, коли вони були так потрібні?
Боги можуть допомогти.
На капелюсі майнув відблиск вогню, і десь у Мокровому мозку сяйнула ідея. Коли вона з’явилася, він аж затамував подих, аби її не налякати, — й вона ж була такою простою! А ще це була ідея, яка ніколи не спала б на думку чесній людині...
— Що нам потрібно, — промовив він, — то це...
— Це що? — спитала панна Любесерце.
— Музика! — заявив Мокр. Він встав і склав долоні рупором. — Гей, люди! На банджо хто-небудь грати вміє? Чи на скрипці? Даю доларову марку, найколекційнішу, тому, хто зможе заграти вальс! Раз-два-три, раз-два-три, знаєте?
— Ти остаточно з’їхав з глузду? — спитала панна Любесерце. — Ти явно...
Вона замовкла, бо Мокра поплескав по плечу бідно вдягнений чоловік.
— Я вмію грати на банджо, — повідомив він. — А ось мій друг Гамфрі може зобразити що-небудь суворе на губній гармоніці. Гонорар буде долар, пане. Якщо вам неважко, монетами, бо ж я не вмію писати і не знаю нікого, хто вмів би читати.
— Моя прекрасна панно Любесерце, — сказав Мокр, божевільно до неї всміхаючись. — А чи немає у вас якого-небудь іншого імені? Якого-небудь «зайчика», чи іншого прізвиська, чогось применшувально-ніжного, проти якого ви не заперечували б?
— Ти п’яний? — спитала вона.
— На жаль, ні, — відповів Мокр. — А хотів би. То що, панно Любесерце! Я ж навіть врятував свій найкращий костюм!
Вона була заскочена зненацька, тож відповідь зірвалася з її вуст, перш ніж природжений цинізм устиг замкнути двері.
— Мій брат називав мене... е...
— Як?
— «Вбивця», — промовила панна Любесерце. — Але це було ласкаво. Ти мене так називати навіть не думай.
— Як щодо «Шпички»?
— Шпичка? Ну-у-у, зі «Шпичкою» я прожити змогла б, — сказала панна Любесерце. — А отже, й ти теж. Але зараз не час танцювати...
— Цілком навпаки, Шпичко, — заперечив Мокр, чиє обличчя просто-таки сяяло у відблисках вогню, — зараз саме найкращий час. Ми затанцюємо, а тоді все тут розчистимо до часу відкриття Поштамту, і знову запустимо доставку пошти, замовимо відбудову будівлі й повернемо все до того стану, як усе було. Просто дивися сюди.
— Знаєш, мабуть, це правда, що для роботи на Поштамті треба бути божевільним, — сказала панна Любесерце. — От тільки де ти візьмеш гроші на відбудову?
— У богів, — сказав Мокр. — Довірся мені.
Вона втупилася в нього.
— Ти серйозно?
— До смерті.
— Ти збираєшся молитися про гроші?
— Не зовсім, Шпичко. Боги ж отримують тисячі молитов щодня. Я маю інший план. Ми повернемо Поштамт до життя, панно Любесерце. Я ж не зобов’язаний мислити як поліціянт, чи листоноша, чи клерк. Мені достатньо просто робити все по-своєму. А тоді, до кінця тижня, я зроблю Хаббара Злотного банкротом.
Її губи набули форми ідеального кола.
— І як саме ти це зробиш? — наважилася спитати вона.
— Уявлення не маю, але все можливе, якщо тільки я зумію затанцювати з тобою і не втратити жодного пальця на ногах. То, панно Любесерце, ми станцюємо?
Вона була вражена, заскочена і знічена — і Мокр фон Губперук був радий побачити її такою. Він чомусь почувався безмежно щасливим. Він не знав чому й не знав, що чинитиме далі, але все це мало бути весело.