Настала благоговійна тиша.
— І це буде нашим ударом у відповідь, — додав Злотний.
— Але ви сказали «кількасот...»
Злотний зітхнув.
— Саме сказав. Покладіться на мене. Це гра, панове, а добрий гравець — це той, хто вміє повернути погане становище на свою користь. Досі ж я давав усьому раду, чи не так? Трохи готівки та правильна громадська думка вирішать і решту проблем. Я впевнений, ви зумієте знайти ще трохи грошей, — додав він, — десь там, де за ними не надто сумуватимуть.
Тепер це вже була не просто тиша. Це було дещо більше.
— Що ви маєте на увазі? — запитав Мускат.
— Розтрата, розкрадання, зловживання довірою, нецільове використання коштів... буває, люди геть не добирають слів, — промовив Злотний.
Він знову широко розвів руки, і його люб’язна усмішка була як поява сонця з-за штормових хмар.
— Панове! Я розумію! Гроші створені для того, щоб працювати, рухатися, рости — а не лежати в якомусь сховищі. Нещасний пан Ґедзь, я гадаю, не зовсім це розумів. Бідака, він турбувався одразу про стільки справ. Але ми... ми бізнесмени. Ми, друзі мої, розуміємо подібні речі.
Водночас він вивчав обличчя людей, які ось щойно зрозуміли, що намагаються проїхатись верхи на тигрі. Ще десь із тиждень тому для них це була така гарна їзда. І не те щоб не можна було зістрибнути з сідла. Зістрибнути вони могли. Проблема полягала в тому, що тигр знав, де вони живуть.
Нещасний пан Ґедзь... чутки вже поповзли. В принципі, ці чутки були абсолютно необґрунтованими, адже пан Ґрайль був неперевершеним у своїй справі (коли не вплутувалися голуби), рухався, як тінь із кігтями, а якщо й лишав ледь помітні сліди, то вони цілком зникали під слідами крові. Для перевертня запах крові забиває все інше. І все одно чутки струмували над вулицями Анк-Морпорка, як випари над сміттєзвалищем.
І ось тепер до деяких членів ради директорів дійшло, що товариське «друзі мої» у вустах пана Злотного — такого щедрого на вечірки, маленькі подарунки, поради та шампанське — всіма своїми інтонаціями й півтонами починає нагадувати слово «агов» у вустах людини, яка в темному провулку пропонує вам сеанс пластичної хірургії горлечком від розбитої пляшки за умови, що ви не віддасте їй гроші. З іншого боку, досі вони перебували в безпеці; можливо, є сенс йти за тигром до завершення його полювання. Краще вже йти за хижаком, ніж бути його здобиччю...
— Втім, здається, я геть неприпустимим чином затримую вас цієї пізньої години, — сказав Злотний. — На добраніч, панове. Можете цілком спокійно лишити все на мене. Ігорю!
— Так, панє, — сказав Ігор з-за його спини.
— Будь ласка, проведи гостей і попроси зайти пана Поні.
Злотний провів їх поглядом із виразом вдоволення на обличчі, який змінився виразом непідробної радості, коли до кабінету зайшов пан Поні.
Розмова з інженером була такою.
— Пане Поні, — сказав Злотний, — я надзвичайно втішений повідомити вам, що рада директорів, вражена вашою відданістю справі та важкою працею, яку ви вкладаєте в благо компанії, одностайно проголосувала за збільшення вашої зарплатні на п’ятсот доларів на рік.
Поні просяяв.
— Дуже дякую, пане. Це, безумовно...
— Проте, пане Поні, як представника менеджменту компанії «Великий шлях» — а ми дійсно розглядаємо вас як частину команди — ми мусимо просити вас враховувати показники наших доходів. Цього року ми не можемо виділити на ремонтні роботи більше двадцяти п’яти тисяч доларів.
— Це ж лише близько сімдесяти доларів на кожну вежу, пане! — запротестував інженер.
— Тц, справді? Я казав їм, що ви не погодитеся, — сказав Злотний. — Пан Поні — відповідальний фахівець, сказав я їм. Менше ніж на п’ятдесят тисяч він не погодиться, доводив я!
Поні мав зацькований вигляд.
— Навіть за ці гроші, пане, багато діла не буде. Я зможу спорядити кілька бригад із «ходячими вежами», але більшість стаціонарних веж у горах, по факту, вже перевершили термін придатності...