Він зітхнув. Ну що ж, ось воно й настало. Він знав, що так буде. Він та Злотний, сам на сам, щоб з’ясувати, хто з них більший виродок.
— Це сільський випуск «Часу», — сказав він. — Міський вони випускають із затримкою на півтори години, щоб не пропустити найсвіжіших новин. Гадаю, я зможу щонайменше стерти цю усмішку з його обличчя.
— Що ти збираєшся робити? — спитала панна Любесерце.
Мокр поправив крилатого капелюха.
— Спробую здійснити неможливе, — сказав він.
Розділ дванадцятий
Виклик — Зрушити гори — Різноманітні вигоди капусти — Дебати в раді директорів — Пан Губперук на колінах — Димний Гну — Шлях Дятла
Настав наступний ранок.
Мокра щось штрикнуло.
Він розплющив очі й провів поглядом уздовж чорного блискучого ціпка, вздовж руки, яка тримала срібне руків’я у вигляді черепа Смерті, й уперся в обличчя Правителя Ветінарі. За спиною того, в кутку, жевріли очі ґолема.
— Благаю, не вставайте, — сказав Патрицій. — У вас же, думаю, була дуже клопітна ніч?
— Вибачте, ваша високосте, — промовив Мокр, через силу підводячись.
Він знову заснув за робочим столом; присмак у роті був такий, наче там ночував Підкажи. Через плече Ветінарі він бачив стривожені обличчя пана Шеляга та Стенлі, які зазирали в кабінет з коридору.
Правитель сів навпроти, попередньо змахнувши з крісла пил.
— Читали сьогоднішній «Час»? — спитав він.
— Я був присутній під час друку номера, ваша високосте.
Мокрова шия, здавалося, відростила зайві кістки. Він постарався викрутити її так, щоб голова трималася прямо.
— А, ну так. Від Анк-Морпорка до Ґеної близько двох тисяч миль, пане Губперук. І ви заявляєте, що зможете доставити повідомлення туди швидше за семафори. Те, як ви про це заявили, звучало як виклик. Це вкрай інтригує.
— Так, ваша високосте.
— Навіть найшвидшій кареті знадобиться майже два місяці, пане Губперук, причому, як мені дали зрозуміти, якщо їхати без зупинок, нирки почнуть випадати через вуха.
— Так, ваша високосте. Я розумію, — сказав Мокр, позіхаючи.
— А використовувати магію було б, знаєте, шахрайством.
Мокр позіхнув знову.
— Це я теж розумію, ваша високосте.
— А чи спитали ви Архіректора Невидної академії, перш ніж оголошувати, що саме він напише листа для цього дивовижного змагання? — зажадав Правитель Ветінарі, розгортаючи газету.
Мокр устиг роздивитися заголовки:
ПЕРЕГОНИ ПОЧИНАЮТЬСЯ!
«Летючий листоноша»
проти «Великого шляху»
— Ні, ваша високосте. Я сказав, що листа міг би написати всіма шанований і відомий своєю чесністю громадянин — такий, як Архіректор.
— О, і тепер йому буде непросто відмовитися, чи не так? — сказав Ветінарі.
— Я хотів би на це сподіватися, ваша високосте. Принаймні його Злотний купити не зможе.
— Гм-м-м, — Ветінарі пристукнув ціпком по підлозі. — Чи здивувалися б ви, дізнавшись, що на сьогодні населення міста передчуває перемогу за вами? «Шлях» ніколи не припиняв роботи довше, ніж на тиждень, семаграма до Ґеної йде лише кілька годин — і все ж, пане Губперук, люди думають, що ви переможете. Це не здається вам дивовижним?
— Е...
— Утім, ви ж зараз мегазірка, пане Губперук, — зненацька надзвичайно дружелюбно продовжив Ветінарі. — Золотий посланець! — Патрицій усміхався, як змія. — Щиро сподіваюся: ви знаєте, що робите. Ви ж знаєте, що робите, правда ж, пане Губперук?
— Віра рухає гори, ваша високосте, — промовив Мокр.
— Авжеж, по дорозі до Ґеної гір вистачає, — погодився Правитель Ветінарі. — В коментарі газеті ви сказали, що вирушаєте завтра ввечері?
— Саме так. Щотижневим диліжансом. Тільки на цей рейс ми не братимемо пасажирів, щоб максимально зменшити вагу, — пояснив Мокр, дивлячись Ветінарі у вічі.
— Ви не хочете поділитися зі мною хоча б маленьким натяком? — спитав Патрицій.
— Так буде краще, ваша високосте, — сказав Мокр.
— Я ж не думаю, що боги закопали десь неподалік якого-небудь надшвидкого чарівного коня?
— Принаймні я про таке нічого не знаю, ваша високосте, — щиро запевнив Мокр. — Хоча, звичайно, в таких випадках поки не звернешся до богів, то й не дізнаєшся.