— Так.
— І ти не маєш ніякого чудодійного плану?
— Ні.
— І чому ж ти мені про це розповідаєш?
— Бо зараз ти єдина людина в усьому місті, яка, можливо, повірить, що я не маю плану! — пояснив Мокр. — Я розповів Шелягові, а він тільки постукав себе по носі — тобі, між іншим, пощастило, що ти цього не бачила, — і сказав: «Звичайно, не маєте, мій пане! Тільки не ви! Хо-хо-хо!».
— І ти поклався на «якось то воно буде»? А що змусило тебе в це вірити?
— Бо завжди якось то воно буває. Єдиний спосіб добитися того, щоб усе якось було, коли тобі це дуже треба, — це відчувати, що тобі це таки дуже треба.
— А я тепер маю тобі допомогти?
— Твій батько створив «Шлях»!
— Але ж не я, — зауважила жінка. — Я ніколи не підіймалася на вежі. Я не знаю ніяких таємниць, крім того, що система може вийти з ладу будь-якої миті. А це всі знають.
— На мене ставлять гроші люди, які просто не можуть дозволити собі програти! Й чим більше я кажу їм, що цього робити не варто, тим більше вони ставлять!
— Тобі не здається, що це не дуже розумно з їхнього боку? — ніжно промовила панна Любесерце.
Мокр побарабанив пальцями по столу.
— Гаразд, — сказав він. — Можу назвати ще одну хорошу причину, чому тобі варто мені допомогти. Це трохи складно, тому я мушу просити тебе пообіцяти сидіти спокійно і не робити різких рухів.
— О, і ти повіриш такій обіцянці?
— Так. Я думаю, за кілька секунд ти спробуєш мене вбити. Я хотів би, щоб ти пообіцяла цього не робити.
Вона знизала плечима.
— Це могло б бути цікавим.
— Обіцяєш? — спитав Мокр.
— Добре. Сподіваюся, буде весело, — панна Любесерце збила попіл зі своєї сигарети. — Продовжуй.
Мокр пару разів чимглибше вдихнув, аби заспокоїтися. Ось воно. Кінець. Якщо постійно змінювати те, як люди бачать світ, урешті-решт зміниться те, як ти бачиш себе.
— Я — той, через кого ти втратила роботу в банку. Я підробив ті чеки.
Вираз обличчя панни Любесерце не змінився, тільки дещо звузилися очі. Потім вона видихнула струмінь диму.
— Я ж обіцяла, чи не так? — сказала вона.
— Так. Вибач.
— А пальці я при цьому не схрестила?
— Ні. Я дивився.
— Гм-м-м, — вона замислено роздивлялася тліючий кінчик своєї сигарети. — Гаразд. Розкажи мені все повністю.
Він розповів їй усе. Повністю. Їй особливо сподобався епізод із повішанням, і вона змусила його повторити. Навколо них жило місто. Між ними заповнювалася попільничка.
Коли він завершив, вона якийсь час дивилася на нього крізь дим.
— Я щось не дуже розумію цей момент, коли ти віддав усі гроші на Поштамт. Чому ти це зробив?
— Я щодо цього і сам трохи гублюся.
— Я маю на увазі, ти ж очевидний егоцентричний виродок, з моральним стержнем, як у, як у...
— У щура, — підказав Мокр.
— У щура, дякую... Та раптом ти стаєш улюбленцем великих релігій, рятівником Поштамту, офіційним шилом у задах заможних і впливових, героїчним вершником, з усякого погляду чудовою людиною — плюс, звісно, це ж ти врятував кота з пожежі. Двох людей теж, але ж усі знають, що найголовніше — це кіт. Кого ви намагаєтеся обдурити, пане Губперук?
— Мабуть, себе. Я став залежним від добрих справ. Я переконую себе, що можу це покинути в будь-яку мить, як тільки захочу — але так цього й не роблю. Але я знаю, що якби я не міг покинути це, як тільки захочу, то не став би продовжувати. Е... є і ще одна причина.
— А саме?..
— Я — не Хаббар Злотний. І це, ну, важливо. Хтось міг би сказати, що різниця не така вже й помітна, але з моєї точки зору її видно добре. Це як для ґолема важливо не бути молотком. Будь ласка... Як мені перемогти «Великий шлях»?
Панна Любесерце дивилася крізь нього, поки він не відчув себе зовсім некомфортно. Потім вона сказала чужим голосом:
— Наскільки добре ви знаєте Поштамт, пане Губперук? Я маю на увазі саму будівлю.
— Я бачив більшу його частину до пожежі.
— Але на дах ви не підіймалися?
— Ні. Я не знайшов дороги. Горішні поверхи були вщент забиті поштою, коли... я... намагався... — голос Мокра згас.