Як, у біса, Ветінарі дізнався його ім’я? Цей чоловік розколов фон Губперука, як яйце! А Сторожа була... демонічною! Що ж стосується того, щоб поставити наглядати за людиною ґолема...
— Я був службовцем, — сказав Мокр.
— Що, паперова робота, всіляке таке? — спитав Шеляг, пильно на нього дивлячись.
— Авжеж, чимало паперової роботи.
Чесна відповідь, якщо мати на увазі гральні карти, чеки, гарантійні листи, банківські транзакції та ділові угоди.
— Ох, ще один, — проказав Шеляг. — Ну, тут роботи небагато. Ми можемо потіснитися і звільнити для вас трохи місця, нема питань.
— Але мені доручено відновити тут ту діяльність, яка була раніше, пане Шеляг.
— Так, справді, — сказав старий. — Тоді, Поштмейстере, ходімте-но зі мною. Гадаю, є ще дещо, чого вам не слід оминати увагою!
Лишаючи по собі тоненький слід жовтого порошку, що сипався з його черевиків, Шеляг повів Мокра назад, у тьмяний і брудний вестибюль.
— Коли я був хлопчиком, тато нерідко приводив мене сюди, — заговорив він. — За тих часів чимало родин були просто-таки поштарськими династіями. Отут на стелі висіли такі великі скляні штуки, схожі на водоспади, вони ще бряжчали, як же їх? Для світла.
— Люстри? — припустив Мокр.
— Та’ наче, — погодився Шеляг. — Дві такі штуки. І скрізь були бронза й мідь, такі відполіровані, що скидалися на золото. А у вестибюлі на кожному поверсі по колу йшли залізні балкони, мій пане, як мереживо! А всі стійки, казав тато, було зроблено з цінного дерева. А люди? Тут яблуку ніде було впасти! Двері ні секунди не лишалися нерухомими. Навіть поночі... О, поночі, мій пане, побували б ви на великому каретному дворі! Вогні! Карети приїздять і від’їздять, від коней пара йде... о, мій пане, бачили б ви це, мій пане! Розпорядники відправлення карет... вони мали таку штуку, мій пане, такий пристрій, який давав змогу завести карету на подвір’я і вивести її звідти за одну хвилину, мій пане, за одну хвилину! Поспіх, мій пане, поспіх і метушня! Казали, що можна прийти сюди з Лялечок чи навіть із Забродівки і відправити листа самому собі — і треба було мчати додому як блискавка, мій пане, як справжня блискавка, мій пане, щоб опинитися біля власних дверей раніше за листоношу! А форма, мій пане, — яскраво-синя, з мідними ґудзиками! Бачили б ви! А...
Мокр подивився через плече балакучого старого на гору гуано, де пан Помпа саме призупинив свою роботу. Ґолем порився в жахливій смердючій купі і, тим часом як Мокр продовжував дивитися, випростався і рушив до них, тримаючи щось у руці.
— ...а коли великі карети прибували, мій пане, аж з гір, їхні сигнальні ріжки було чутно за милі! Чули б ви, мій пане! А якщо які-небудь бандити намагалися що-небудь вчворити, то в нас були спеціальні люди, які виходили і...
— Так, пане Помпо? — сказав Мокр, перериваючи Шеляга просто посеред оповіді.
— Дивовижне Відкриття, Поштмейстере. Як Я Й Підозрював, Ці Гори Не З Посліду Голубів. Ніякі Голуби Не Наробили Б Стільки Й За Тисячі Років, Шефе.
— Гаразд, а з чого ж вони тоді?
— З Листів, Шефе, — сказав ґолем.
Мокр поглянув на Шеляга, який знічено зам’явся.
— А, так, — вимовив він. — Я саме підходив до цієї теми.
Листи...
...їм кінця-краю не було. Вони заповнили усі до єдиної кімнати і виплеснулися в коридори. Як виявилося, те, що кабінетом Поштмейстера неможливо було користуватися з огляду на стан підлоги, формально таки було правдою: підлога ж бо була похована під дванадцятифутовим шаром листів. Деякі коридори були завалені ними до стелі. Серванти були забиті ними: необережно відчинити дверцята означало бути похованим під валом пожовклих конвертів. Паркет підозріло випинався. Крізь тріщини в провислій штукатурці стель пробивався папір.
У сортувальній, майже такій же великій, як вестибюль, деякі купи листів сягали висоти двадцяти футів. То тут, то там із паперового моря айсбергами випиналися картотечні шафи.
Після пів години досліджень Мокр відчув, що потребує ванни. Це було як повзати по гробницях у пустелі. Він захлинався самим запахом старого паперу, ніби горлянку йому заповнив жовтий пил.