— «Трохи» що? — спитав Мокр.
— Ну, правду кажучи, ми тут думаємо, що він трохи схиблений на шпильках.
Мокр роззирнувся навколо.
— Справді? — сказав він.
Мокр зайшов до найближчого кафе і прогортав журнал. Однією з навичок, набутих ним у попередньому житті, було вміння засвоювати якраз стільки інформації з будь-якої тематики, щоб здаватися експертом — принаймні перед неекспертами. По тому він повернувся до крамниці.
Кожен має важелі, на які можна натиснути. Часто це жадібність. Жадібність — давня надійна опора для шахраїв. Часом це — гординя. Це був важіль Шеляга. Він до розпачу прагнув підвищення; це було написано в нього на обличчі. Знайдіть важіль, а далі все піде по накатаній.
І ось — Стенлі, так, Стенлі... це має бути просто.
Коли Мокр повернувся до крамниці, Великий Дейв вивчав під мікроскопом якусь шпильку. Година пік для колекціонерів шпильок, схоже, добігала кінця, бо в приміщенні лишалося лише кілька невстигайків, які закохано витріщалися на шпильки у вітринах чи рилися в полицях.
Мокр бочком прослизнув до прилавка і кашлянув.
— Так, пане? — сказав Великий Дейв, відриваючись від свого заняття. — Повернулися, еге ж? Захопилися, так? Знайшли щось собі до вподоби?
— Пакунок перфорованого паперу для шпильок і десятицентовий подарунковий пакетик, будь ласка, — голосно сказав Мокр.
Інші покупці на мить підняли очі, щоб поглянути, як Дейв дістає пакунки з полиці, й знову опустили їх на товар.
Мокр сперся на прилавок.
— Скажіть, — хрипко прошепотів він, — а ви не маєте чогось... ну... гострішого?
Велетень подивився на нього підкреслено беземоційним поглядом.
— Що значить «гострішого»? — спитав він.
— Ну, ви розумієте... — сказав Мокр і прокашлявся. — Чогось... загостренішого.
Дзвіночок на дверях брязнув, коли останні покупці, вдоволені шпильками на сьогодні, пішли геть. Дейв провів їх поглядом і знову зосередив увагу на Мокрові.
— Трохи розуміємося на справі, еге ж, пане? — спитав він, підморгуючи.
— Серйозний початківець, — відповів Мокр. — Більша частина товару тут, ну...
— Цвяхів я навіть не торкаюся! — різко відповів Дейв. — І в цій крамниці їх ніколи не буде! Я маю дбати про свою репутацію! Сюди, знаєте, малі діти зазирають!
— О, ні! Винятково шпильки! Це моє все! — поспішно сказав Мокр.
— Гаразд, — сказав Дейв, розслабляючись. — Ну, загалом, я саме маю пару предметів для істинного колекціонера.
Він кивнув на намистинчасту завісу в дальньому кінці крамниці.
— Я не все можу виставляти на вітрині — не з цією малечею, яка тут вічно крутиться, самі знаєте, як воно...
Мокр пройшов за ним крізь брязкітливу завісу до захаращеної кімнатки, де Дейв, змовницьки озирнувшись, зняв з полички маленьку чорну коробочку і, відкривши її, стромив Мокрові просто під носа.
— Не кожного дня таке бачиш, еге ж? — сказав Дейв.
«А щоб мене, це ж шпилька», — подумав Мокр, але добре прорахованим тоном враженого поціновувача вигукнув:
— Вау!
За кілька хвилин він полишив магазин, борючись із бажанням сховатися за піднятим коміром. Ось у чому проблема з деякими різновидами божевілля. Вони можуть проявлятися геть несподівано. Зрештою, він щойно витратив сімдесят доларів на кляту шпильку!
Він зиркнув на пакуночки в своїй руці й зітхнув. Коли він акуратно клав їх до кишені, його рука зіткнулася з чимось паперовим.
О, так. Лист «З.П.Л.». Він уже зібрався сунути його назад, коли в око йому впала старовинна табличка на тому боці вулиці: «вул. Лоботряска». А коли його погляд ковзнув нижче, він, цей погляд, наштовхнувся на вивіску над першою ж крамницею на вузькій вуличці:
N-1 МАГАЗИН ГОРОДИНИ
‘С. ПАРКЕР I СИН’
ПЕРШОКЛАСНИХ ФРУКТIВ ТА ОВОЩIВ
О, то чому б не доставити листа? Ха! Він же поштмейстер, ні? То що тоді в цьому поганого?
Він прослизнув до магазину. Чоловік середнього віку намагався увести кілька морквин — чи, можливо, моркв — у життя дебелої жінки з великою господарською сумкою та волохатими бородавками.
— Пан Сурма Паркер? — тоном ділового поспіху спитав Мокр.
— Зачекайте буквально секундочку, п’не, я тільки... — почав чоловік.
— Мені лише потрібно знати, чи ви — пан Сурма Паркер, це все, — урвав його Мокр.
Жінка обернулася поглянути на несподівану заваду, але Мокр обдарував її такою всепереможною усмішкою, що вона зашарілася і навіть на мить пошкодувала, що сьогодні не нафарбувалася.