Шеляг скинув капелюха.
— Прийшов по квартплату, пане, — повторив він, зазираючи чоловікові через плече. — І маю, той, троха новин. Подумав просто, що треба вам знати, хлопці, що в нас новий Поштмейстер. То, може, вам варто якийсь час бути трохи обережнішими, га? Ну, натяк розумієте?
— І скільки ж протримається? — промовив чоловік, який сидів на підлозі й порпався у великому металевому барабані, всередині якого, як видалося панові Шелягу, містився дуже складний годинниковий механізм. — До суботи ви зіштовхнете його з даху, еге ж?
— Ну, ну, пане Вінтоне, не треба так із мене жартувати, — нервово сказав Шеляг. — Коли він пробуде тут кілька тижнів і освоїться, я типу... натякну, що ви тут живете, гаразд? Між іншим, як голуби, в порядку?
Він роззирнувся навколо. В приміщенні видно було лише одного голуба, який, настовбурчившись, сидів у кутку під самою стелею.
— Вони зараз на ранкову зарядку полетіли, — сказав Вінтон.
— А, он воно як, ну нехай так, — сказав Шеляг.
— Хай там як, ми зараз трохи більше цікавимося дятлами, — сказав Вінтон, витягаючи з барабана погнутого металевого стержня. — Бачиш, Алексе? Казав же я тобі, що він погнувся. І на двох шестірнях всі зубці полетіли...
— Дятлами? — перепитав Шеляг.
Атмосфера явно згустилася, ніби він сказав щось не те.
— Саме так, дятлами, — сказав третій голос.
— Дятлами, пане Емері?
Третій голуб’ятник завжди діяв Шелягові на нерви. Ця його звичка вічно нишпорити поглядом навколо, так, ніби він намагався бачити одразу все. І постійно у нього в руках була яка-небудь трубка, з якої йшов дим, або ще який-небудь механізм. Коли на те пішло, всі вони надзвичайно цікавилися трубками та шестірнями. При цьому, на диво, Шеляг ніколи не бачив ні в кого з них у руках голуба. Він не знав, як аматорять голубів, але дійшов висновку, що в присутності сторонніх цього не практикують.
— Так, дятлами, — сказав чоловік, тим часом як трубка в його руках змінювала колір з червоного на синій. — Бо... — здавалося, він на мить призупинився, щоб подумати, — ми досліджуємо, чи можна навчити їх... о, вистукувати повідомлення по прибутті до адресата, розумієте? Це значно краще за поштових голубів.
— Чому? — не зрозумів Шеляг.
Якусь мить пан Емері дивився в нікуди.
— Бо... тоді вони зможуть доставляти повідомлення в темний час доби? — сказав він.
— Непогано, — промимрив той, хто розбирав барабан.
— А, це може придатися рятувальникам, розумію, — сказав Шеляг. — Але не розумію, як вони перевершать семафорні вежі.
— Це ми й хочемо з’ясувати, — сказав Вінтон.
— Але ми будемо дуже вдячні, якщо ви нікому про це не скажете, — поквапливо вставив Карлтон. — Ось ваші три долари, пане Шеляг... Ми не хочемо, щоб хтось вкрав нашу ідею, розумієте.
— Ні пари з вуст, хлопці, — запевнив Шеляг. — За це не хвилюйтеся. На Шеляга ви можете покластися.
Карлтон уже відчиняв двері.
— Ми знаємо, що можемо. На все добре, пане Шеляг.
Йдучи дахом, Шеляг почув, як позаду грюкнули, зачиняючись, двері. В голуб’ятні, здається, почалася якась суперечка; він ще почув, як хтось вигукнув: «Навіщо ти взяв і сказав йому це?».
Було трохи образливо, що хтось вважає його не вартим довіри. З полегшенням спускаючись довгими сходами, Шеляг роздумував, чи не варто вказати хлопцям, що дятли вночі не літають. Дивовижно, що такі тямущі хлопці не помітили такої вади свого плану. Він вирішив, що все-таки вони трохи наївні.
На сотню футів нижче, і за чверть милі вбік (як літає дятел при денному світлі), Мокр ішов шляхом долі. Наразі він вів його через район, що був на самому дні за будь-яким показником, які враховують при купівлі нерухомості. Графіті та сміття були тут повсюди. Ні, коли на те пішло, вони були по всьому місту, але в інших районах сміття було якіснішим, а графіті містили менше помилок. А тут уся місцевість наче чекала якоїсь значної події на кшталт нищівної пожежі.
А потім він побачив. Це була одна з тих маленьких крамничок, які вивішують плакати на кшталт «Гігантський Загальний Розпродаж!!!» і торгують виробами крихітних домашніх підприємств, виробами, термін придатності яких вимірюється днями й серед яких нормою є шкарпетки з двома п’ятками, колготки з трьома штанинами та сорочки з одним рукавом чотири фути завдовжки. Вікно було забито, але над ним, ледь помітні під плетивом графіті, виднілися слова: «Траст ґолемів».