— Нещасні випадки трапляються завжди. Це дуже сумно, — холодно сказав пан Підступп.
— Дуже сумно, — луною повторив Ветінарі.
Він знову підтягнув до себе аркуш, ще трохи більше відкривши папки, так, що на них стали помітні ще кілька написів, і занотував: «Дуже сумно».
— Що ж, гадаю, це все пояснює, — промовив він. — В принципі, метою цієї зустрічі було офіційно оголосити вам, що я нарешті, як і планувалося, відновлюю роботу Головного поштамту. Це просто жест ввічливості, але я почуваюся зобов’язаним поставити вас до відома, адже, зрештою, ви задіяні в аналогічному бізнесі. Я сподіваюся, що ланцюжок нещасних випадків, які трапилися останнім часом, тепер пере...
Хаббар Злотний гмикнув.
— Перепрошую, мілорде? Я правильно вас зрозумів? У нинішніх умовах ви й далі беретеся за ці дурниці? Поштамт? Коли всі ми знаємо, що це був незграбний, самовдоволений, напханий непотрібним персоналом розжирілий монстр? Вони заледве окуповувалися! Квінтесенція і взірець державного підприємства!
— Вони ніколи не приносили великого прибутку, це правда, але в бізнес-райони міста кореспонденцію доправляли сім разів на день, — сказав Ветінарі голосом, крижаним, як океанські глибини.
— Ха! Не під кінець! — вигукнув пан Ґедзь. — Вони стали збіса непотрібними!
— Точно. Класичний приклад корумпованої урядової організації, яка постійно залазить у народний гаманець, — додав пан Злотний.
— Чистісінька правда! — погодився пан Ґедзь. — Тоді казали: хочеш позбутися трупа — відправ поштою, і його ніхто ніколи більше не побачить!
— Що, так і було? — спитав Ветінарі, здіймаючи брову.
— Що «так і було»?
— Трупа так більше ніхто й не бачив?
В очах пана Ґедзя раптом промайнув зацькований вираз.
— Що? Та звідкіля я знаю?
— А, розумію, — сказав Правитель. — Це був жарт. Ну гаразд, — він знову порився в паперах. — На жаль, із часом пошту стали розглядати не як систему ефективної передачі інформації задля загального блага, а як джерело доходу. І все розвалилося, так що не стало ні передачі інформації, ні грошей. Можливо, це урок для всіх нас. В кожному разі, я покладаю великі надії на пана Губперука, молоду людину, сповнену свіжих ідей. Його голова зазвичай на висоті — хоча, я думаю, він ні на які вежі лазити не стане.
— Я щиро сподіваюся, що це воскресіння не змусить нас вивертати останні кишені перед податковою, — сказав пан Підступп.
— Запевняю вас, пане Підступп: окрім скромної суми, необхідної, щоб, як то кажуть, запустити помпи, поштова служба буде самоокупною — якою, власне, вона свого часу й була. Ми ж не можемо залазити в народний гаманець, чи не так? А тепер, панове, я не хотів би більше відволікати вас від ваших важливих справ. Я глибоко переконаний, що «Шлях» знову введуть в експлуатацію дуже скоро.
Коли всі встали, Хаббар Злотний перехилився через стіл і сказав:
— Вас можна поздоровити, мілорде?
— Я втішений, що ви відчуваєте бажання поздоровити мене хоч би з чим, пане Злотний, — відповів Ветінарі. — Але що саме стало причиною цього унікального випадку?
— Ось це, мілорде, — пояснив Злотний, вказуючи на маленький столик, на якому лежала грубо обтесана каменюка. — Хіба це не справжня Гнафльбафльсніфльвіфльтафльська плита? Ллямедівський блакитний граніт, чи не так? А фігури, здається, з базальту, який ізбіса важко обробляти. Дуже цінна антикварна річ, я так гадаю.
— Це мені колись подарував Підземний Король ґномів, — сказав Ветінарі. — Вона і справді дуже давня.
— І, як я бачу, партія в розпалі. Ви граєте ґномами, так?
— Так. Я граю через семаграми з давнім другом з Убервальду, — сказав Ветінарі. — На щастя для мене, ваш учорашній перебій в роботі дав мені зайву добу на роздуми над наступним ходом.
Їхні погляди зустрілися. Хаббар Злотний гучно розреготався. Ветінарі посміхнувся. Решта візитерів, які давно вже відчували гостру потребу посміятися, теж вибухнули сміхом. «Бачте, — демонстрували вони, — ми всі тут друзі, ми, власне, практично колеги, все буде добре».
Втім, сміх швидко припинився, не без певного відчуття незручності. Тільки Злотний та Ветінарі продовжували посміхатися — і продовжували дивитися один одному у вічі.