— Він що, вештався будівлею посеред ночі без ліхтаря?
— Не можу знати, мій пане. Але я знаю дещо про сходи. Там є лампи, й вони горять усю ніч, мій пане. Стенлі заправляє їх щодня, він не менш пунктуальний, ніж Підкажи.
— Отже, ви цими сходами користуєтеся часто, авжеж? — спитав Мокр.
— Ніколи не користуємося, мій пане, тільки лампи заправляємо. В тому крилі майже все листами наглухо забито. Але про лампи йдеться в Правилах Поштамту, мій пане.
— А його наступник? — дещо захриплим голосом спитав Мокр. — Теж випадкове падіння звідки-небудь?
— О, ні, мій пане. Іґнавія — ось як його звали. Сказали, що в нього щось сталося із серцем. Він просто лежав мертвий на шостому поверсі, мертвий, як цвях в одвірку, й обличчя таке перекошене, немовби він привида побачив. Нам сказали — смерть із природних причин. О-о-ох, Сторожа на той час тут уже скрізь нишпорила, можете мені повірити. Біля нього в момент смерті нікого не було, сказали вони, і на тілі не було жодних ушкоджень. Дивно, що ви про це не знали, мій пане. Про це ж писали в газеті.
«От тільки в камеру смертників газетні новини не дуже-то доходять», — подумав Мокр.
— Он як? — сказав він уголос. — А як вони дізналися, що біля нього нікого не було?
Шеляг нахилився до нього і по-змовницьки стишив голос.
— Всі знають, що у Сторожі є перевертень, а вони, хай їм грець, практично можуть унюхати, який одяг ви вчора носили.
— Перевертень, — без виразу вимовив Мокр.
— Так. У будь-якому разі, той, що був до нього...
— Перевертень.
— Саме так, мій пане, я ж кажу, — сказав Шеляг.
— Перевертень, мать його так.
— Світ — місце різноманітне, мій пане. В будь-якому...
— Перевертень, — Мокр нарешті струсив із себе кайдани жаху. — І відвідувачів міста не попереджають?
— Так, а що тут поробиш, мій пане? — м’яко спитав Шеляг. — Чи повісити на брамі табличку «Ласкаво просимо до Анк-Морпорка, у нас є перевертень»? У Сторожі купа ґномів, тролів, ґолем — вільний ґолем, даруйте, пане Помпо, — двійко гномів, один зомбі... та навіть Ноббс.
— Ноббс? Що таке «ноббс»?
— Капрал Ноббі Ноббс, мій пане. Ви з ним ще не перетиналися? Кажуть, він має офіційну цидулку про те, що він людина — а кому таке могло б знадобитися, га? На щастя, він такий тільки один, тому не може розмножуватися. Хай там як, у нас тут всіх потроху, мій пане. Дуже космополітично. А ви не любите перевертнів?
«Вони впізнають будь-кого за запахом, — подумав Мокр. — Вони не менш розумні, ніж людина, і тримають слід краще за будь-якого вовка. Вони можуть іти за запахом, залишеним не один день тому, навіть якщо ти спробуєш замаскувати його іншим запахом — особливо якщо ти спробуєш замаскувати його іншим запахом. О, способи є — якщо ти знаєш, що за тобою пустять перевертня. Не дивно, що мене спіймали. Перевертнів треба заборонити законом!»
— Не дуже, — сказав він уголос і знову позирнув на Стенлі. Коли пан Шеляг говорив, за Стенлі слід було стежити. Наразі очі хлопця закотилися так, що видно було практично самі лише білки.
— А пан Хильховай? — поцікавився він. — Він вів розслідування для Ветінарі, еге ж? І що з ним сталося?
Стенлі трусився, як кущ під час бурі.
— Гм, вам же дали велике кільце з ключами, мій пане? — спитав Шеляг голосом, який аж тремтів від зусилля видаватись безневинним.
— Авжеж, звісно.
— То запевняю вас, що одного ключа там не вистачає, — сказав Шеляг. — Його забрала Сторожа. Такий ключ був лише один. Деякі двері краще ніколи не відчиняти, мій пане. Все минуло, і справу закрито, мій пане. Вирішено, що пан Хильховай помер внаслідок нещасного випадку на виробництві. Нікого не було поблизу нього в момент смерті. Вам не схочеться йти туди, мій пане. Часом справи настільки запущені, що краще триматися подалі, мій пане.
— Я повинен, — відповів Мокр. — Я працюю Генеральним поштмейстером. І це — моя будівля, чи не так? Я сам вирішуватиму, куди мені ходити, молодший листоношо Шеляг.
Стенлі заплющив очі.
— Так, мій пане, — сказав Шеляг тим тоном, яким розмовляють із дітьми. — Але вам не хочеться йти туди, мій пане.
— Його мізки розбризкало по всій стіні! — тремтячим голосом промовив Стенлі.
— От лихо, ви геть його вибили з колії, мій пане, — заговорив Шеляг, підбігаючи до юнака. — Все гаразд, хлопчику, зараз я дам тобі твої пігулки...