Він перетнув вулицю і відчинив двері перукарні. Брязнув дзвіночок.
Всередині він побачив шерег кабінок; повітря було ароматним, густим і якимось чином видавалося рожевим, а одразу біля входу стояв маленький столик, на якому лежав великий розкритий журнал для записів. Довкола були квіти, а молода жінка за столиком кинула на Мокра такий зарозумілий погляд, що це мало обійтися її роботодавцеві в кругленьку суму.
Вона чекала, поки заговорить Мокр.
Він насупився, нахилився до столика і сказав голосом, який мав усі ознаки шепоту, проте, схоже, був чутний на добрячій відстані:
— Даруйте, чи можу я бачити пана Х’юго? Це дуже важливо.
— В якій справі, якщо можна дізнатися?
— Ну... Це трохи делікатна справа... — сказав Мокр. Він помітив, як над кріслами почали повертатися маківки голів у бігуді. — Але можете сказати йому, що йдеться про добрі новини.
— Що ж, раз це добрі новини...
— Скажіть йому, що я, гадаю, зможу вмовити Правителя Ветінарі залагодити цю справу без висунення офіційних обвинувачень. Можливо, — сказав Мокр, понизивши голос саме настільки, щоб підігріти цікавість клієнток, але не настільки, щоб вони зовсім нічого не почули.
Жінка нажахано втупилася в нього.
— Ви можете? Е... — вона взялася за вкриту візерунками й орнаментом переговірну трубку, але Мокр м’яко вийняв трубку з її руки, вміло свиснув у отвір, підняв його до вуха й обдарував жінку блискучою усмішкою.
— Дякую, — сказав він.
За що — не мало значення; усміхайся, кажи правильні слова правильним тоном і завжди, завжди випромінюй упевненість, як наднова.
Він почув голос, тихий, як шарудіння павука у сірниковій коробці:
— Скіттіч вобл набнаб?
— Х’юго? — спитав Мокр. — Дуже добре, що ви знайшли для мене хвилинку. Це Мокр, Мокр фон Губперук, Генеральний поштмейстер, — він зиркнув на перемовну трубку. Вона зникала десь під стелею. — Дуже люб’язно з вашого боку допомогти нам. Я про ці зниклі літери. Якщо бути точним, про п’ять зниклих літер.
— Скрік? Шабатадвік? Скрітч віт боттофікс!
— Насправді я при собі такого ніколи не маю, Х’юго, але якщо ви завдасте собі клопоту визирнути у вікно, то побачите мого особистого помічника, пана Помпу. Він стоїть по той бік вулиці.
«І має вісім футів зросту та здоровенного лома», — додав Мокр подумки.
Він підморгнув панні за столиком, яка дивилася на нього майже з благоговінням. Комунікативні навички потрібно шліфувати повсякчас.
Крізь стелю він почув нерозбірливу лайку. В переговірній трубці вона перетворилася на «Вугрс нікбіббль!».
— Так, — погодився Мокр. — Можливо, мені варто піднятися й поспілкуватися з вами безпосередньо...
За десять хвилин Мокр обережно перетнув вулицю і усміхнувся своїм співробітникам.
— Пане Помпо, чи не могли б ви підійти туди та зняти наші літери? — сказав він. — Намагайтеся нічого не пошкодити. Пан Х’юго виявив максимальну готовність до співпраці. А ви, Толлівере, — ви ж давно тут живете, авжеж? Ви можете дізнатися, де винайняти людей з мотузками, драбинами, оцим усім? Я хотів би, щоб ці літери повернулися на Поштамт до полудня.
— На це потрібні чималі гроші, пане Губперук, — вимовив Шеляг, дивлячись на нього з величезним збентеженням.
Мокр вийняв із кишені мішечка і побряжчав ним.
— Сотні доларів більш ніж достатньо? — припустив він. — Пан Х’юго дуже просив вибачення — і дуже, дуже хотів зробити для нас щось корисне. Сказав, що купив літери багато років тому в якогось чоловіка в пабі й тепер страшенно радий нарешті заплатити за їхнє повернення. Неймовірно, наскільки приязними робляться люди, якщо знайти до них правильний підхід.
З протилежного боку вулиці почувся брязкіт. Пан Помпа без помітних зусиль вже зняв букву «У».
«Розмовляй м’яко і май під рукою здоровенного підлеглого з ломом, — подумав Мокр. — Зрештою, це схоже на прийнятний метод».
Кволе сонячне світло блиснуло на літері «Ю», коли вона встала, нарешті, на місце. Внизу зібрався чималенький натовп.
Мешканці Анк-Морпорка завжди приділяли неабияку увагу появі когось на даху, адже це могло обіцяти яке-небудь цікаве самогубство. Коли останню літеру прицвяхували на місце, в натовпі — просто для настрою — залунали схвальні вигуки.
«Чотири трупи, — думав Мокр, дивлячись вгору, на дах. — Цікаво, чи прийде Сторожа побалакати зі мною? Чи знають вони про мене взагалі? Чи вважають вони мене мертвим? Чи хочу я сам розмовляти з поліцією? Ні! Прокляття! Єдиний спосіб вирватися з усього цього — рухатися вперед, а не назад. Клятий, клятий Ветінарі. Але шлях до перемоги існує».