Пан Паркер був із тих людей, що з віком лише міцнішають, як тикове дерево. Коли він ляснув Мокра по спині, тому здалося, що його вперіщили стільцем.
— А Фредерік і Седі не будуть проти?.. — прохрипів Мокр.
— Сумніваюся! Фредерік п’мер десять років тому, а Седі лежить на цвинтарі Дрібних божеств останні п’ять! — радісно проревів пан Паркер. — І нам було дуже сумно, що вони п’шли від нас, але, як каже Щеппі, так ся мало стати, а тебе п’слала нам вища сила. І я скажу, що треба бути хлопцем з міцним характером, аби ото п’ти й доставити цього листа п’сля всіх цих років. Багато хто викинув би його до біса, як неп’тріб! Ти зробиш мені та майбутній пані П’ркер-другій велику приємність, якщо п’годишся бути п’чесним гостем на нашому весіллі — і я одразу заявляю, що відп’відь «ні» не приймається! Між іншим, цьогоріч я — Великий Магістр Гільдії торговців! Ми, може, не такі шикарні, як Найманці або Алхіміки, але нас багато, і я завжди замовлю за тебе слівце, не сумнівайся! Джордж, ось цей мій малий, п’зніше забіжить із запрошеннями, які треба буде розіслати — раз ви вже знову працюєте! Матиму за велику честь, хлопче, якщо дозволиш п’тиснути твою руку...
Він простягнув Мокрові свою гігантську правицю. Мокр потис її й відчув, що старих звичок так просто не позбудешся. Твердий потиск, прямий погляд...
— О, ти чесна людина, це добре, — заявив Паркер. — Я в цьому не п’миляюся! — він так ляснув Мокра по плечу, що в того хруснуло коліно. — Як тебе звати, хлопче?
— Губперук, пане. Мокр фон Губперук, — відповів Мокр.
Йому почало здаватися, що він оглух на одне вухо.
— О, «фон», еге? — сказав Паркер. — Що ж, для іноземця ти вп’рався збіса чудово, і плювати мені, хто що думає! Але маю оце йти. Щеппі хоче прикуп’ти трохи прикрас!
Жінка підійшла до Мокра, стала навшпиньки й поцілувала його в щоку.
— А я теж впізнаю хорошу людину, коли бачу її, — сказала вона. — У вас є дівчина?
— Що? Ні! Абсолютно! Е... Ні! — спантеличився Мокр.
— Я впевнена, що буде, — сказала вона з чарівною усмішкою. — І, оскільки ми дуже вам вдячні, я радила б вам освідчуватися особисто. Дуже сподіваємося таки побачити вас у суботу!
Мокр дивився, як вона поспішно дріботить за своїм нарешті віднайденим коханням.
— Ви доставили листа? — нажахано спитав Шеляг.
— Так, пане Шеляг. Я не збирався, але просто вийшло так, що я...
— Ви взяли одного зі старих листів і доставили його? — перепитав Шеляг таким тоном, ніби сама можливість цього не вкладалася йому в голові.
Його мізки розбризкало по всій стіні...
Мокр моргнув.
— Та ж ми повинні доставляти пошту, чоловіче! Це ж наша робота! Пам’ятаєте?
— Ви доставили листа... — видихнув Шеляг. — Яка дата на ньому була?
— Я не пам’ятаю! Років сорок тому?
— Який він мав вигляд? У хорошому стані? — домагався Шеляг.
Мокр із ненавистю втупився в плюгавого листоношу. Навколо них, як і годиться в Анк-Морпорку, почав утворюватися невеличкий натовп.
— Це був сорокарічний лист у дешевому конверті! — огризнувся він. — Ось який він мав вигляд! Його не доставили вчасно, й це попсувало життя двом людям. Я таки доставив його, і це зробило двох людей щасливими. В чому ж проблема, пане Шеляг?.. Так, що таке?
Останні слова стосувалися жіночки, яка смикала його за рукав.
— Я спитала, чи правда, що ви знову відкриваєте старий Поштамт? — повторила вона. — Мій дідусь там працював!
— Молодець, — промимрив Мокр.
— Він говорив, на будівлі лежить прокляття! — повідомила жіночка таким тоном, ніби ці відомості мали неабияк потішити.
— Невже? — спитав Мокр. — Що ж, насправді особисто я зараз готовий видати цілу купу проклять.
— Воно живе під підлогою і зводить людей з глу-у-узду! — продовжувала вона, схоже, настільки насолоджуючись звуком «у», що ніяк не хотіла його відпустити. — З глу-у-узду!
— Невже, — проказав Мокр. — Ну ми-бо не віримо в те, що від роботи на пошті можна збожеволіти, правда ж, пане Ше...
Він спинився на півслові. Вираз обличчя пана Шеляга ясно свідчив, що той цілком щиро в це вірить.
— Стара дурепо! — скричав Шеляг. — Якого ти йому про це сказала?
— Пане Шеляг! — урвав його Мокр. — Я хочу поговорити з вами в приміщенні!
Він схопив старого за плече, практично проштовхнув його крізь радий несподіваній розвазі натовп, втягнув у будівлю й грюкнув дверима.