— З мене досить! — заявив він. — Досить непевних коментарів і бурмотіння ні про що, ясно чи ні? Більше ніяких таємниць. Що тут відбувається? Що тут відбувалося раніше? Ви скажете мені просто зараз, або...
Очі чоловічка перед ним були сповнені жаху. «Це не я, — подумав Мокр. — Це не метод. Комунікативні навички, еге?»
— Відповідайте негайно, старший листоношо Шеляг! — гаркнув він.
Очі старого розширилися.
— Старший листоноша?
— Я Поштмейстер у цих околицях, авжеж? — сказав Мокр. — Тож я можу підвищувати підлеглих, авжеж? Тому — старший листоноша, так. Звичайно, на випробувальному терміні. А тепер чи не скажете ви мені, що...
— Не зачіпайте пана Шеляга! — продзвенів за його спиною напружений голос.
Шеляг кинув погляд через плече Мокра у напівморок і сказав:
— Зі мною все гаразд, Стенлі, не хвилюйся, нам не потрібен черговий маленький момент...
Мокрові ж він прошепотів:
— Краще вам акуратно поставити мене на підлогу, мій пане...
Мокр із якнайпоказовішою обережністю так і зробив, після чого обернувся.
Хлопець стояв за його спиною — зі скляним поглядом і чайником у здійнятій руці. Це був важкий чайник.
— Ви не повинні чіпати пана Шеляга, шефе, — хрипко проказав він.
Мокр витягнув із вилоги чергову шпильку.
— Звісно, не буду, Стенлі. Між іншим, чи це справжній «середній глинопер»?
Стенлі, раптом збайдужівши до всього на світі, крім дюйма сріблястої сталі в Мокрових пальцях, впустив чайника на підлогу. Однією рукою він уже витягав із кишені своє збільшувальне скло.
— Подивимось, подивимось, — вимовив він рівним замисленим голосом. — Гм, так. Ха. На жаль, ні. Тут легко помилитися. Погляньте на ось ці позначки на плечику. Бачите? І голівка не згорнута вручну. Це фабричне виробництво. Можливо, однієї з фабрик братів Щасливих. Я припустив би, що це була обмежена партія. Їхнього фірмового знаку, щоправда, немає. Можливо, талановитий підмайстро робив. Коштує, боюся, небагато, хіба що ви знайдете колекціонера, який спеціалізується на рідкісній продукції саме цього виробника.
— Я, той, піду зроблю чашечку чаю, атож? — спитав Шеляг, піднімаючи чайника, що катався туди-сюди по підлозі. — І знову маю сказати: непогано, пане Губперук. Е... Старший листоноша Шеляг, так?
— Ти вільний, Стенлі, разом із, так, кандидатом у старші листоноші Шелягом, — сказав Мокр так доброзичливо, як тільки міг. Він підняв погляд і гостро додав: — Я хотів би тим часом поговорити з паном Помпою.
Стенлі озирнувся на ґолема, який стояв уже просто за ним. Неймовірно, як безгучно, виявляється, могли пересуватися ґолеми; він перетнув підлогу як тінь, і зараз стояв із занесеним, ніби гнів богів, кулаком.
— О, а я вас і не помітив, пане Помпо, — життєрадісно промовив Стенлі. — А чого ви руку підняли?
Ґолемові очниці облили хлопця червоним світлом.
— Я... Хотів Поставити Поштмейстерові Одне Запитання, — повільно сказав ґолем.
— А. Ну добре, — сказав Стенлі так, наче й не збирався був винести Мокрові мізки. — Хочете забрати вашу шпильку назад, пане Губперук? — спитався він і, коли Мокр відмахнувся, сказав: — Добре, я відкладу її для благодійного шпилькового аукціону, він буде наступного місяця.
Коли двері за ним зачинилися, Мокр поглянув знизу вгору на незворушне обличчя ґолема.
— Ви йому збрехали. Вам дозволено брехати, пане Помпо? — поцікавився він. — І, до речі, можете вже опустити руку.
— Мене Ознайомлено З Поняттям Соціально Прийнятної Неправди, Так.
— Ви хотіли йому черепа розкроїти! — підвищив голос Мокр.
— Я Дуже Прагнув Цього Не Зробити, — прогуркотів ґолем. — Водночас, Я Не Міг Допустити, Щоб Вам Було Завдано Неприпустимої Шкоди. Це Був Важкий Чайник.
— Так не можна, ти, бовдуре! — скричав Мокр, від чиєї уваги не сховалися слова «неприпустима шкода».
— Я Мав Би Дозволити Йому Вас Вбити? — спитав ґолем. — Це Була Б Не Його Провина. У Нього З Головою Негаразд.
— Якби ти по ній заїхав, з нею було б іще гірше. Слухай, я ж усе розрулив!
— Так, — погодився Помпа. — Ви Маєте Дар. Шкода, Що Ви Ним Зловживаєте.
— Та ти розумієш взагалі, що я кажу?! — вибухнув Мокр. — Не можна просто брати й убивати людей!
— Чому? Ви Ж Це Робите, — ґолем нарешті опустив руку.