— А, пане Губперук, — почувся далекий голос, що наближався. — Бачу, ви прокинулися. І все ще живі — наразі.
В останніх словах був певний натяк, який підказав Мокрові, що тривалість цього «наразі» перебуває цілком у волі мовця.
Він розплющив очі. Він сидів у зручному кріслі. За столом навпроти, схрестивши пальці рук перед стиснутими губами, сидів Гевлок, Правитель Ветінарі, під чиїм неприховано деспотичним правлінням Анк-Морпорк став містом, мешкати в якому чомусь хотіли всі.
Давнє звірине чуття також підказало Мокрові, що за його зручним кріслом стояли інші люди і що йому стане вкрай незручно, якщо він зробить якийсь різкий рух. Але вони й близько не могли викликати такого жаху, як худий чоловік у чорній мантії, з недоладною борідкою та руками піаніста, який дивився зараз на нього.
— Чи не розповісти вам про янголів, пане Губперук? — привітно мовив Патрицій. — Я знаю про них два цікаві факти.
Мокр щось буркнув. Шляху до порятунку просто перед собою він не бачив, а про те, щоб роззирнутися, не могло бути й мови. Шия боліла страшенно.
— О, так. Вас повісили, — сказав Ветінарі. — Вішання — це дуже точна наука. І пан Мотузяник у ній фахівець. Ковзкість і товщина мотузки, пов’язано вузла тут чи тут, співвідношення між вагою й дистанцією... о, я впевнений, той чоловік міг би написати про це цілу книгу. Наскільки я розумію, ваше життя висіло на волосині. Те, що ви таки живий, міг би помітити лише експерт, і тільки зблизька, а єдиним експертом поблизу вас був наш друг пан Мотузяник. Ні, пане Губперук, Альберт Спенґлер мертвий. Три сотні людей можуть заприсягтися, що бачили, як він помер, — він нахилився вперед. — І, відповідно, янголи — ось про кого я хотів би зараз із вами поговорити.
Мокр зумів видушити з себе ще якесь бурчання.
— Перша цікавинка про янголів полягає в тому, що іноді, вкрай рідко, в тій точці життя, коли людина зробила з нього таку плутанину й мішанину, що смерть видається єдиним логічним варіантом, до цієї людини з’являється — чи, сказати б, являється — янгол, і пропонує повернутися до того моменту, коли все пішло неправильно, щоби цього разу зробити все правильно. Пане Губперук, я хотів би, щоб ви сприймали мене... як янгола.
Мокр витріщився на нього. Він же відчував посмик мотузки, затиск зашморгу! Він бачив, як темрява поглинає його! Він же помер!
— Я пропоную вам роботу, пане Губперук. Альберта Спенґлера поховано, але пан Губперук має майбутнє. Звичайно, якщо він накоїть дурниць, воно може виявитися коротким. Я пропоную вам роботу, пане Губперук. Роботу, за зарплатню. Я розумію, що подібна концепція може бути мало вам знайомою.
«Тільки як один із різновидів пекла», — подумав Мокр.
— Це — робота Генерального поштмейстера Анк-Морпоркського Головного поштамту.
Мокр продовжував витріщатися.
— Дозвольте лише додати, пане Губперук, що позаду вас є двері. Якщо в будь-який момент нашої співбесіди ви відчуєте бажання піти, вам досить пройти крізь них, і я більше ніколи вас не потурбую.
У своїй пам’яті Мокр зафіксував це під заголовком «Надзвичайно підозріло».
— Отже, далі: робота, пане Губперук, передбачає оновлення і управління міською поштовою службою, підготовку міжнародних відправлень, обслуговування й утримання в належному стані майна Головпоштамту і так далі й тому подібне.
— А якщо мені в зад встромити мітлу, я зможу ще й підлогу замітати, — пролунав чийсь голос.
Мокр усвідомив, що це його власний голос. У його мізках панував безлад. Він був шокований тим, що потойбічний світ виявився ось таким. Правитель Ветінарі обдарував його довгим-довгим поглядом.
— Ну, якщо ви так бажаєте, — сказав він і обернувся до клерка поряд. — Тулумбасе, ви не знаєте, наш прибиральник має на цьому поверсі комірчину з інвентарем?
— О, так, ваша високосте, — відповів клерк. — Мені піти й...
— Це був жарт! — вибухнув Мокр.
— А. Вибачте, не вловив, — промовив Правитель, знову обертаючись до Мокра. — Будь ласка, попередьте мене, якщо відчуєте потребу пожартувати ще раз, гаразд?
— Послухайте, — сказав Мокр, — не знаю, що тут відбувається, але я нічогісінько не тямлю в поштовій справі!
— Пане Губперук, ще вранці ви не мали жодного досвіду вмирання, та все ж, якби не моє втручання, ви б чудово з цим впоралися, — гостро сказав Ветінарі. — Як кажуть, не спробуєш — не знатимеш.
— Але коли ви винесли мені вирок...