Нещасний пан Бакенбард ступив на підлогу, якої не було. Мокр зупинився, так і не ступивши на балкон, нахилився — й відчув пальцями той самий холодний протяг, що й тоді, коли вони пройшли крізь килимову доріжку. Хто ж це був... А, пан Перемінко. Він теж опинився тут, кинувся вперед, щоб подивитися з балкона, і —
...розплющився, мій пане, розплющився об мармур.
Мокр обережно випростався, обперся для рівноваги на стіну і сторожко зазирнув у вестибюль внизу.
Зі стелі звисали люстри, але свічки на них не горіли, бо сонячне світло лилося крізь іскристий купол у приміщення, де не було ніякого пташиного лайна, зате було повно людей, які поспішали в різних напрямках по велетенській шаховій дошці підлоги або були поглинуті роботою біля полірованих стійок, а стійки, казав тато, було зроблено з цінного дерева. Мокр стояв і дивився.
На цій сцені тривала вистава, в якій сотні окремих цілеспрямованих дій благополучно зливалися у всезагальну анархію. Внизу люди котили великі дротяні кошелі на коліщатках, тяглися конвеєрні стрічки, під якими матлялися причеплені до них гаками мішки з поштою, службовці гарячково заповнювали листами й пакунками ніші, в яких пізніше поселилися голуби. Це була машина, сконструйована з людей, о, мій пане, бачили б ви це!
Віддалік, по ліву руку від Мокра, стояла золота статуя заввишки десь у три-чотири людські зрости. Статуя зображувала стрункого молодика, вочевидь бога, який з одягу мав лише капелюха з крильцями, сандалії з крильцями та — Мокр примружився, вдивляючись — фігового листка з крильцями?
Скульптор зобразив його неначе готовим відірватися від землі, з конвертом у руці й виразом шляхетної цілеспрямованості на обличчі.
Статуя панувала над усім вестибюлем. В сьогоденні її не було — лише постамент. Якщо вже зникли стійки та люстри, то у випадку статуї навіть її вигляд не лишав сумнівів, що скульптурний бог не має ані найменшого шансу. Мабуть, це був Дух Пошти або хтось такий.
Втім, персонал внизу давав раду пошті в прозаїчніший спосіб.
Просто під куполом стояв годинник з чотирма циферблатами, які дивилися в чотири боки. Мокр саме побачив, як велика стрілка перейшла на 12.
Пролунав звук ріжка. Гарячковий балет унизу припинився, а з невидних Мокрові дверей вийшли двома ланцюжками люди, на яких була форма, мій пане, — яскраво-синя, з мідними ґудзиками! Бачили б ви!; у вестибюлі люди вишикувалися в дві шеренги перед величезними дверима головного входу. Там на них чекав товстун у подібній, але куди розкішнішій формі, з виразом обличчя, що викликав думки про зубний біль; на поясі в нього на мідних шарнірних опорах було закріплено пісочного годинника, а погляд, яким товстун дивився на новоприбулих, демонстрував, що його власник, звичайно, бачив і гірше — але нечасто, і здебільшого на підошвах своїх гігантських черевиків.
З виразом зловісного вдоволення на обличчі товстун підняв пісочного годинника і, глибоко вдихнувши, загорлав:
— Четверта-а-а доставка-а-а.... шикуйсь!
Слова доходили до вух Мокра дещо приглушеними, ніби він слухав їх крізь картонну перегородку. Листоноші, які й без того стояли струнко, примудрилися набрати вигляду ще більшої готовності. Товстун обпік їх поглядом і зробив ще один гігантський вдих.
— Четверта-а-а доставка-а-а — чекати, чекати!.. — ДОСТАВИТИ-И-И!
Дві шеренги листонош промарширували повз нього і зникли в світлі дня.
Коли ми були листоношами...
«Потрібно знайти справжні сходи, — подумав Мокр, змушуючи себе відійти від того, що здавалося балконом. — Мені... мариться минуле. Але сам я перебуваю в теперішньому. Це як лунатизм. Не хотілося б вийти подихати свіжим повітрям, а натомість стати ще одним силуетом, обведеним крейдою».
Він розвернувся — і тут крізь нього хтось пройшов.
Відчуття було неприємним, як раптовий напад лихоманки. Але це було не найгірше. Найгіршим було побачити, як просто крізь твою голову пропливає чиясь чужа. Те, що він побачив, було здебільшого сірим, з прожилками червоного й пустотілим натяком на носові пазухи. Про очні яблука краще було й не думати.
...й обличчя таке перекошене, немов би він привида побачив...
Мокра ледь не знудило, і, коли він відвернувся, притискаючи руку до рота, в його полі зору опинився юний листоноша, який дивився в його напрямку з виразом жаху — можливо, таким же, який був на обличчі самого Мокра. Хлопець здригнувся й поквапився геть.