Один із листонош підняв руку.
— Так? — здатність Мокра запам’ятовувати імена виявилася значно кращою, ніж здатність згадати з учорашнього вечора ще що-небудь. — Старший листоноша Томпсон, правильно?
— Саме так, мій пане! А що нам робити, коли нам почнуть приносити нові листи?
Мокр вигнув брову.
— Даруйте? Я думав, ви їх доставляєте, хіба ні?
— Ні, Білл має рацію, мій пане, — втрутився Шеляг. — Що нам робити, якщо нам почнуть приносити нові листи?
— Е... а що ви робили зазвичай? — спитав Мокр.
Листоноші перезирнулися.
— Брали пенні за штампування, приносили сюди, щоб проштампувати офіційною печаткою, — поспішно підказав Шеляг. — Тоді сортували й доставляли.
— Тобто... люди мусили чекати, поки не з’явиться листоноша? Це якось...
— О, свого часу по місту були десятки поштових відділень, розумієте? — пояснив Шеляг. — Але коли все почало валитися, ми їх втратили.
— Гаразд, нумо знову змусьмо пошту рухатися, а деталі пропрацюємо по ходу справи, — сказав Мокр. — Впевнений, що ідеї будуть. А зараз, пане Шеляг, поділіться-но зі мною однією таємницею...
Шелягове кільце з ключами брязкотіло всю дорогу через підвальні приміщення Поштамту, аж доки він не привів Мокра до металевих дверей. Мокр помітив на підлозі шматок чорно-жовтої мотузки: Сторожа побувала і тут.
Двері з клацанням відчинилися. Всередині панувало блакитне сяйво, слабке, але достатнє, щоб дратувати, створювати ледь видні пурпурові тіні та змушувати очі сльозитися.
— Вуа-ля, — прокоментував Шеляг.
— Це ж... це щось на кшталт концертного органу? — спитав Мокр.
Розрізнити обриси механізму, що стояв посеред підлоги, було нелегко, але він вивищувався там з усією чарівністю гільйотини. Блакитне сяйво струмувало звідкись із його центральної частини. З очей Мокра вже текли сльози.
— Гарна спроба, мій пане! Але насправді це Сортувальна Машина, — пояснив Шеляг. — Це прокляття Поштамту, мій пане. В ній були бісики для читання адрес на конвертах, але всі вони випарувалися багато років тому. Втім, це нічого особливо не змінило.
Погляд Мокра впав на плетені з дроту лотки, які повністю займали одну зі стін приміщення. Помітив він і наведені крейдою обриси на підлозі. Дивне сяйво змушувало крейду переливатися. Силуети були досить невеличкими. Один із них був обрисом людської кисті.
— Нещасний випадок на виробництві, — пробурмотів він. — Гаразд, пане Шеляг. Розповідайте.
— Не наближайтеся до світла, мій пане, — застеріг Шеляг. — Так я й панові Хильховаю казав. Але він пізніше пробрався сюди самй, без мене. Ох, лихо, мій пане, то ж бідний юний Стенлі знайшов його тут — після того, мій пане, як побачив, що Підкажи щось тягне в зубах коридором. Тут усе було, як на бійні. Ви уявити не можете, що тут робилося, мій пане.
— Гадаю, можу, — процідив Мокр.
— Сумніваюся, мій пане.
— Та можу.
— Впевнений, мій пане, що ні.
— Можу! Все? — скричав Мокр. — Невже ви думаєте, що я не бачу всіх тих маленьких крейдяних картинок на підлозі? А тепер, може, продовжимо, доки мене не знудило?
— Е... ваша правда, мій пане, — сказав Шеляг. — Вам доводилося чути про Клятого Тупака Джонсона? У цьому місті він досить знаменитий.
— Це не він був архітектором? І постійно будував усе не так, як слід? Я точно щось про нього читав...
— Саме він, мій пане. Він будував що завгодно, але в кожному його творінні обов’язково був який-небудь здоровенний ляп.
У Мокровому мозку один зі спогадів дав копняка якомусь нейрону.
— Це не він затвердив до використання на будівництві пливун замість звичайного піску, бо вирахував, що швидше буде подавати будматеріали по трубах, аніж возити вантажними возами? — спитав він.
— Саме так, мій пане. Власне, зазвичай головним ляпом в усіх проєктах із залученням Клятого Тупака Джонсона було саме те, що його до них залучали. Ляпи, я б сказав, були частиною його роботи. Якщо чесно, то насправді більшість його творінь працювали непогано, от тільки вони не робили саме того, для чого створювалися. Оця штука, мій пане, дійсно почала своє життя як орган, а от закінчила як машина для сортування листів. Ідея полягала в тому, що мішок листів висипали в оцей засипний кіш, і вони швиденько розсортовувалися по отих лотках. Кажуть, поштмейстер Зіщуль хотів як краще. Він був фанатом швидкості та ефективності, той чоловік. Мій дідусь розповідав, що Поштамт цілу купу грошей витратив, аби змусити цю штуку працювати.