— На тому все й скінчилося, мій пане, — завершив Шеляг, коли вони виходили з приміщення з машиною. — Власне, я чув, як чарівники казали, що всесвіт дійсно раз — і зник, але негайно раз — і відновився. Вони казали, що це легко помітити, мій пане. Тож усе склалося якнайкраще, а старого Дивнюка лишили в спокої на тій підставі, що в Правилах Поштамту не прописано покарання за знищення всесвіту. Хоча — ха — бували поштмейстери, які ввели б такий пункт. Але ця історія вибила нас із колії, мій пане. Після того все пішло шкереберть. Всі занепали духом. Це нас зламало, мій пане, правду кажучи.
— Хвилинку, — сказав Мокр, — а ті листи, що ми доручили вашим колегам, не з якого-небудь там іншого виміру чи...
— Не турбуйтеся, я звечора їх перевірив, — відповів Шеляг. — Це просто старі листи. Зазвичай це видно по штампах. Я добре вмію відрізняти справжні листи, мій пане. Мав чимало часу, щоб навчитися. Питання досвіду, мій пане.
— А інших ви могли б навчити?
— Смію припустити, що так.
— Пане Шеляг, листи розмовляли зі мною, — наважився Мокр.
На його подив, старий схопив його за руку і почав її трусити.
— Чудово, мій пане! — вигукнув він, і на його очах зблиснули сльози. — Я ж сказав, що це питання досвіду, еге ж? Слухати їхній шепіт — це половина справи! Вони живі, мій пане, живі. Не в тому сенсі, як люди, а живі як... як кораблі, мій пане. Готовий заприсягтися, всі ці листи, якими тут усе забито, вся їхня... пристрасть, мій пане, — все це якось дає, я впевнений, цьому місцю щось на кшталт душі. Мій пане, я справді в цьому впевнений...
По щоках Шеляга котилися сльози. «Це божевілля, авжеж, — подумав Мокр. — Але тепер ним заразився і я».
— Ах, я бачу це у ваших очах, мій пане, так, бачу, — продовжував Шеляг, усміхаючись крізь сльози. — Поштамт знайшов вас, мій пане! Він уклав вас у конверт, еге ж, мій пане, саме так. Тепер ви ніколи його не покинете, мій пане. Деякі сім’ї працювали тут сотні й сотні років, мій пане. Якщо вже Поштамт промаркував вас, мій пане, шляху назад немає...
Мокр, як міг тактовно, вивільнив руку.
— Саме так, — сказав він. — До речі, розкажіть мені про маркування.
Ляп.
Мокр дивився на папірець. Розмазані літери, щербаті й вицвілі, складалися в напис «Анк-Морпоркський Поштамт».
— От і все, мій пане, — промовив Шеляг, змахнувши в повітрі важким штампом із металу й дерева. — Б’ю штампом по цій ось чорнильній подушечці, потім б’ю, мій пане, б’ю ним по конверту. Ось! Бачите? Ще один є. І так щоразу. Промарковано.
— І за це платять цілий пенні? — здивувався Мокр. — О боги, та навіть дитина може підробити цей штамп, вирізавши його з картоплини!
— Так, мій пане, це завжди було певною проблемою, — визнав Шеляг.
— А чому взагалі маркування роблять листоноші? — спитав Мокр. — Чому ми не можемо продавати штампи всім охочим, і хай маркують свої листи самі?
— Але тоді вони заплатять лише один раз, а маркувати листи зможуть скільки завгодно, — логічно зауважив Шеляг.
У механізмі всесвіту з клацанням зчепилися коліщата неминучості...
— Ну, тоді, — сказав Мокр, замислено роздивляючись проштампований аркуш, — як щодо... щодо штампу, яким можна користуватися лише раз?
— Ви маєте на увазі, щоб на ньому було поменше чорнила? — спитав Шеляг.
Від мисленнєвих зусиль він так зморщив лоба, що його шиньйон сповз на бік.
— Я маю на увазі... якщо зробити багато відбитків на папері і вирізати ці відбитки... — Мокр прикрив очі, ніби в роздумах, а насправді лише щоб не бачити шиньйона, який повільно сповзав на Шелягову потилицю. — Доставка в будь-яку точку міста коштує пенні, так?
— Крім Затінків, мій пане. Туди — п’ять пенсів, бо листоношам надається озброєний супровід, — пояснив Шеляг.
— Чудово. О’кей. Гадаю, в мене може знайтися дещо... — Мокр перевів погляд на пана Помпу, який світив очима з кутка кабінету. — Пане Помпо, чи не були б ви такі ласкаві сходити в «Козу і дух», що над «Куркою та курчатами», і попросити у шинкаря скриньку пана Робінсона? Можливо, він попросить за це долар. А дорогою зазирніть у друкарську майстерню «Ливарник і Шпулькіс» і повідомте, що Генеральний поштмейстер бажає обговорити дуже велике замовлення.