Мокр обернувся до купки листонош-людей і вказав у напрямку імпровізованого Маршруту Листоноші, який він обладнав у вестибюлі.
— Зверніть увагу, панове, на розплющені ролики. Зверніть увагу на купку покришеного скла там, де лежала пивна пляшка. Навіть не додаватиму, що пан Анґхаммарад зробив це з мішком на голові.
— То так, але його очі пропалили в мішку діри, — вказав Шеляг.
— Ніхто з нас не здатен змінити свою природу, — формальним тоном сказала Коханна Краса Любесерце.
— Мушу визнати, мені аж серце тішилося, коли він пройшов крізь ті зачинені двері, — повідомив старший листоноша Гнівс. — Це б відучило декого робити щілини для пошти так низько і з гострими краєчками.
— І з собаками, думаю, він не мав би проблем, — додав Джиммі Тропс. — Він бо не допустить, щоб усі дивилися на його зад у подертих штанях.
— Отже, всі тут згодні, що ґолем може бути листоношею? — спитав Мокр.
Та тут усі обличчя раптом скривилися, і листоноші неодностайно загомоніли:
— Ну розумієте, вони ж не такі, як ми...
— ...справжнім людям можуть не сподобатися, е, глиняні люди...
— ...і вся ця тема про те, що вони забирають роботу у справжніх людей...
— ...я нічого не маю ось проти цього ґолема, але...
Вони замовкли — бо ґолем Анґхаммарад зібрався заговорити знову. На відміну від пана Помпи, він потребував певного часу на досягнення нормального темпу мовлення. Коли ж його голос таки пробивався назовні, він лунав ніби звідкись здалеку і здавна, як шум прибою в давній скам’янілій мушлі.
Ґолем запитав:
— Що Таке Листо Ноша?
— Посланець, Анґхаммараде, — сказала панна Любесерце.
Мокр помітив, що з ґолемами вона розмовляла зовсім не так, як із людьми. В її голосі відлунювала справжня ніжність.
— Панове, — звернувся він до листонош, — я розумію, ви відчуваєте...
— Я Був Посланцем, — прогуркотів Анґхаммарад.
Його голос відрізнявся від голосу пана Помпи — як відрізнявся і колір його тіла. На вигляд він був неоковирно зліпленою й недбало обробленою брилою з різноманітних шматків глини, від майже чорної до світло-сірої, з вкрапленнями коричневої.
Анґхаммарадові очі, на відміну від вогняних, як жар у горнилах, очей інших ґолемів, палали густо-рубіновим червоним. Він мав древній вигляд. Понад те, від нього віяло древністю. Він просто-таки випромінював холод століть.
На його руці, одразу над ліктем, містилася металева коробочка, закріплена на роз’їденому корозією обручі, з якого по глині пішли іржаві патьоки.
— На побігеньках був, еге? — нервово спитав Шеляг.
— На Останній Своїй Роботі Я Доставляв Декрети Хета, Короля Тутського, — повідомив Анґхаммарад.
— В житті не чув про короля Хета, — сказав Джиммі Тропс.
— Ймовірно, Це Тому, Що Королівство Тутське Змило В Океан Дев’ять Тисяч Років Тому, — урочисто прорік ґолем. — Таке Буває.
— Най шляк мене трафить! — вигукнув Шеляг. — Тобі дев’ять тисяч років?
— Ні. Мені Майже Дев’ятнадцять Тисяч Років, Бо Я Народжений У Полум’ї Жерцями Упси У Третій Нінґ Гоління Цапа. Вони Дали Мені Голос, Щоб Я Міг Передавати Повідомлення. Так Влаштовано Світ.
— Про цих жерців я теж уперше чую, — заявив Тропс.
— Упсу Було Знищено Вибухом Гори Шіпуту. Я Провів Два Століття Під Купою Пемзи, Поки Мене Не Вимило Звідти Ґрунтовими Водами, Після Чого Я Став Посланцем Королів Рибальського Народу В Священному Ульмі. Могло Бути Гірше.
— Ви, мабуть, стільки всього бачили, пане! — втрутився Стенлі.
Вогненний погляд звернувся до хлопця і освітив його обличчя.
— Морські Їжаки. Я Бачив Багато Морських Їжаків. І Морських Огірків. І Мертві Кораблі Вгорі. Одного Разу Бачив Якір. Все Минає.
— Довго ви перебували на дні моря? — проказав Мокр.
— Близько Дев’яти Тисяч Років.
— Тобто... просто там сиділи, і все? — спитав Домахайс.
— Мені Ніхто Не Сказав Цього Не Робити. Я Чув Пісні Китів Над Головою. Було Темно. Потім З’явилася Сітка, І Підйом, І Світло. Буває Й Так.
— А вам там не було... ну, нудно? — спитав Шеляг.
Решта листонош втупилися в ґолема.
— Нудно, — без виразу повторив Анґхаммарад і обернувся до панни Любесерце.
— Він уявлення не має, про що ви, — пояснила вона. — Ніхто з них не має. Навіть наймолодші.
— Тоді, гадаю, ви будете в захваті від можливості знову доставляти повідомлення! — сказав Мокр куди жвавіше, ніж хотілося.