Але Борис, здається, не збирався змінювати напрямок заради якихось там скирт. Він біг дорогою, дорога була прямою, вона входила ось у цю браму, й ніщо інше Бориса не хвилювало. До того ж йому треба було промочити горлянку.
На вулицях міста було повно об’єктів, які не вдалося б перестрибнути чи розтоптати, але серед цих об’єктів було й корито для напування коней. Тож Борис майже не помітив, як із його спини щось звалилося.
Сто Лат був не таким уже й великим містом. Якось Мокр провів тут непоганий тиждень: збув кілька підробних векселів, двічі провернув фокус «Нужденний спадкоємець», а на прощання реалізував персня зі скельцем — не так заради грошей, як для того, щоби вкотре подивуватися людським довірливості та безпорадності.
Тепер, супроводжуваний поглядами натовпу, він непевною ходою підіймався сходами ратуші. Штовхнув двері й гупнув сумку на стіл першого-ліпшого клерка.
— Пошта з Анк-Морпорка, — прогарчав він. — Виїхав о дев’ятій, тож вона свіжа, ясно?
— Але ж ось щойно пробило чверть на одинадцяту! Що ще за пошта?
Мокр постарався не лютитися. Йому й так вистачало неприємних відчуттів.
— Бачите цей капелюх? — спитав він, вказуючи. — Бачите? Він означає, що я — Генеральний поштмейстер Анк-Морпорка! А це ваша пошта! За годину я вирушаю назад, зрозуміло? Якщо ви хочете, щоб вашу пошту до-ста-ви-ли до великого міста на другу дня... ох... тобто до третьої — тоді складіть її в оцю ось сумку. Це, — він помахав під носом молодого клерка пачкою марок, — марки! Червоні — по два пенси, чорні — по пенні. Доставка одного листа обійдеться в десять... е... одинадцять пенсів. Продаєте марки, віддаєте мені гроші, лижете марки й клеїте їх на конверти! Експрес-доставку гарантовано! На найближчу годину призначаю вас в. о. Поштмейстера. Тут поруч є готель. Я піду пошукаю ванну. Холодну. По-справжньому холодну. У вас тут є крижаний льох? Ось таку, як там. Ні, холоднішу. Ох-х-х, холоднішу. А ще — сто грамів і сандвіч, і, до речі, там на вулиці стоїть вороний кінь. Якщо ваші люди зможуть його спіймати, будь ласка, вдягніть на нього сідло з подушкою і поверніть його мордою до Анк-Морпорка. Вперед!
Ванна була сидячою, зате в місті таки знайшовся крижаний льох. Мокр блаженствував, сидячи у воді, в якій плавали шматочки криги, попивав бренді й прислухався до гамору за стінами.
Незабаром у двері постукали, і чоловічий голос поцікавився:
— Пане Поштмейстере, з вами все гаразд?
— Я в повному порядку, тільки не повністю вдягнений, — відповів Мокр.
Він нахилився через бортик ванни, підняв крилатого капелюха і вдягнув його на голову.
— Увійдіть.
Мер Сто Лата був низеньким, схожим на птаха чоловічком, який чи то став мером зовсім нещодавно і одразу після високого й огрядного попередника, чи то вважав, що мантія, кілька футів якої волочаться по землі, та нагрудний ланцюг, який звисає аж до талії, є справжніми проявами цьогорічної моди серед муніципальних сановників.
— Е... Джо Верблюдс, пане, — нервово сказав він. — Я тутешній мер...
— Справді? Приємно познайомитися, Джо, — сказав Мокр, салютуючи склянкою. — Вибачте, що не встаю.
— Мені шкода, пане, але ваш кінь, е, хвицьнув трьох чоловіків і втік.
— Справді? Ніколи з ним такого не бувало, — заявив Мокр.
— Не хвилюйтеся, пане, ми його спіймаємо, і в будь-якому разі ми знайдемо коня, щоб ви могли повернутися назад. Хоча наважуся сказати, що це буде не так швидко.
— Кепсько, — сказав Мокр, зручніше вмощуючись у повній льодинок воді. — Ганьба.
— О, я знаю про вас все, пане Губперук! — сказав мер, змовницьки підморгуючи. — У поштовій сумці було кілька примірників «Часу»! Людина, яка досягає чого хоче, — ви з таких. Людина, сповнена енергії, — ви з таких! Людина, яка мені до душі, — ви з таких! Ви здатні зірку з неба дістати, о так! Ви бачите мету і летите до неї на всій швидкості! Я теж такий у бізнесі! Прийшов, побачив, переміг — геть як я! Це п’ять, пане!
— П’ять чого? — не зрозумів Мокр, тривожно соваючись у своїй ванні, вода в якій стрімко робилася нудно-теплою. — А, — він потиснув простягнуту руку. — А який у вас бізнес, пане Верблюдс?
— Я виробляю парасольки, — відповів мер. — І я вам скажу, що саме час поставити семафорну компанію на місце! Ще кілька місяців тому все було чудово — тобто вони, звісно, дерли з клієнтів безбожно, але повідомлення хоча б потрапляли куди треба, і то зі швидкістю стріли — а тепер у них самі ламання та ремонти, і при цьому, зверніть увагу, вони ще більше підвищують тариф! І ніколи ж не скажуть, скільки потрібно чекати, постійно у них «незабаром». І постійно у них «Вибачте за тимчасові незручності» — навіть табличку таку в себе на вході в контору повісили! Тепло та людяно, як кинутий в людину кинджал, саме як ви в газеті казали. То знаєте, що ми зробили? Пішли до міської семафорної вежі й серйозно поговорили з юним Дейві — він хлопець достойний, — і він передав нам усі нічні семаграми до Анк-Морпорка, які не вдалося надіслати. Як вам, га?