— А він не матиме неприємностей?
— Він сказав, що все одно звільняється. Нинішні порядки в компанії нікому з хлопців не подобаються. Як ви й звеліли, на всі повідомлення наклеєно марки. Ну, полишу вас, щоб ви могли вдягтися, пане Губперук. Ваш кінь готовий, — мер спинився в дверях, — ще тільки одне маленьке запитання, пане, про оці марки...
— Так? Щось негаразд, пане Верблюдс? — спитав Мокр.
— Не те щоб, пане. Я нічого не маю проти Правителя Ветінарі чи Анк-Морпорка, — запевнив чоловік, що жив за двадцять миль від цілої армії зарозумілих і дратівливих міщан, — але це здається не зовсім правильним, лизати... ну, лизати анк-морпоркські марки. Ви не могли б випустити трохи марок спеціально для нас? У нас же є королева, чудова дівчина. Її портрет мав би прекрасний вигляд на марках. Ми ж важливе місто, самі знаєте!
— Я подумаю, що можна зробити, пане Верблюдс. Про всяк випадок, маєте її зображення?
«Вони всі цього захочуть, — думав Мокр, одягаючись. — Мати власну марку може стати таким же важливим питанням, як мати власного прапора чи власний герб. Велика може вийти оборудка! І, закладаюся, я зможу домовитися з моїм другом паном Шпулькісом, о так. Немає значення, чи є у вас свій поштамт — головне, щоб була своя марка...»
Сповнений ентузіазму натовп супроводжував поглядами його та коня, який хоч і не був Борисом, проте робив усе що міг і, схоже, розумів призначення вуздечки. Мокр із вдячністю прийняв від громади подушку для сідла. Фальшивому діаманту це навіть додавало блиску: «Він так сюди мчав, що тепер йому потрібна подушка!».
Поштова сумка була напхом напхана. Вражаюче, але люди й тут купували марки не лише для листів, а й просто «щоб було». Випуск «Часу» зачитували до дірок. Люди бачили, що діється щось новеньке, і прагнули до цього приєднатися.
Щоправда, коли він скакав через поля, запал почав остигати. Він мав у своєму розпорядженні тільки Стенлі, купку самовідданих, але трухлявих дідків та кількох ґолемів. Вони не потягнуть.
З іншого боку, вся фішка була в наведенні блиску. Говориш людям, що ти збираєшся зробити те й те, — й вони вірять, що ти на це здатен. Здійснити цю поїздку міг будь-хто. Але ніхто не здійснив. Усі сиділи й чекали, коли поремонтують семафори.
Першу частину шляху він їхав досить спокійно, але прискорив коня, коли побачив семафорну вежу, на якій тривав ремонт. Авжеж, ремонт тривав, але тепер навколо вежі та на ній було видно значно більше людей. Було очевидно, що роботи значно прискорилися.
Раптом він помітив, що хтось із робітників зірвався. Мокр був упевнений, що бачив саме це. На жаль, під’їхати туди й запропонувати допомогу видавалося не кращою ідеєю — принаймні якщо він хотів зберегти в цілості свої зуби. Крім того, з верхівки вежі до капустяного поля внизу був довгий-довгий шлях, що давало змогу сумістити смерть і похорон.
Коли він досягнув міста, то знову поквапив коня. Ідея під’їхати до ґанку Поштамту кроком якось не видавалася привабливою. Коли він підскакав легким галопом, черга — перед будівлею досі була черга — пожвавилася.
Назустріч вибіг пан Шеляг — ну, наскільки краби здатні бігати.
— Ви можете зробити ще одну доставку до Сто Лата, мій пане? — здалеку закричав він. — У нас вже знову повна сумка! І всі питають, коли ми почнемо возити листи до Псевдополя та Квірма! А ще є один лист у Ланкр!
— Що? Це ж п’ятсот бісових миль, чоловіче! — Мокр зіскочив із коня, хоча, з огляду на стан його ніг, це було швидше «сповз».
— Тут після вашого від’їзду трохи почалася метушня, — сказав, підтримуючи його, Шеляг. — Та ще й яка! Мені не вистачало робочих рук! Але через ту статтю в газеті поприходили люди, які шукають роботу, мій пане! Люди з давніх поштарських династій, геть як я! Навіть декілька наших пенсіонерів! І раз я в. о. Поштмейстера, то взяв на себе сміливість прийняти їх на випробувальний термін. Сподіваюся, мій пане, ви не проти? А пан Шпулькіс запустив у друк нову партію марок! Я вже двічі посилав до нього Стенлі для поповнення запасів. Там кажуть, що перші п’ятипенсові й доларові будуть готові вже ввечері! Великі часи настали, еге ж, мій пане?