— Е... так, — промовив Мокр.
Навколишній світ раптом став як Борис: теж рухався швидко, хотів вкусити й не піддавався керуванню. Єдиний спосіб не бути розтоптаним полягав у тому, щоб утриматися в сідлі.
У вестибюлі з’явилися ще кілька саморобних стійок. Навколо кожної купчився народ.
— Ми продаємо конверти й папір, — сказав Шеляг. — Чорнила видаються без-кош-тов-но.
— Самі це придумали? — поцікавився Мокр.
— Ні, колись ми так вже робили, — сказав Шеляг. — Панна Маккаларіят задешево дістала у пана Шпулькіса добрий запас паперу.
— Панна Маккаларіят? — перепитав Мокр. — Хто це?
— З дуже давньої поштової династії, мій пане, — проторохкотів Шеляг. — Вона вирішила працювати на вас.
Вигляд у нього при цьому був якийсь нервовий.
— Перепрошую? — сказав Мокр. — Вона вирішила працювати на мене?
— Ну, знаєте, як воно буває з листоношами, — почав пояснювати Шеляг. — Ми не любимо, коли...
— Це ви поштмейстер? — пролунав з-за спини Мокра голос, від якого в жилах стигла кров.
Цей голос увійшов в його свідомість, пробив захисний бар’єр навколо спогадів, скаламутив страхи, знайшов потрібний важіль, міцно вчепився за нього і потягнув. У випадку Мокра таким важелем виявилася фрау Шамберс. На другому році школи вас із теплого, затишного дитсадка фрау Тіссель, з його ароматами фарби, пластиліну та не досить розвиненого вміння користуватися туалетом, ввергали на холодні лави під урядуванням фрау Шамберс, де панував запах Освіти. Це було так само жахливо, як народитися — з тим мінусом, що тут поруч не було мами.
Мокр машинально обернувся і опустив погляд. О так, усе було на місці: просте й зручне взуття, товсті, чорні, дещо кошлаті панчохи, мішкувата кофтина-кардиґан — о так, гр-р-р, кардиґан; фрау Шамберс напихала рукави свого кардиґана носовичками, гр-р-р, гр-р-р — і окуляри, і вираз обличчя, схожий на ранньозимовий ландшафт. І волосся, заплетене в коси, закручені обабіч голови дисками, які вдома, в Убервальді, називалися «равликами», але у мешканців Анк-Морпорка викликали швидше думки про причеплені до вух булочки-«плетінки».
— А тепер послухайте-но, панно Маккаларіят, — твердо сказав він. — Так, я тут поштмейстер, я за все тут відповідаю, і я не збираюся дозволяти підлеглим тиснути на мене лише тому, що тут працювали їхні пращури. Я не боюся ваших грубих черевиків, панно Маккаларіят, я весело всміхаюся на вишкір вашого крижаного погляду. Фу на вас! Я вже дорослий, фрау Шамберс, я не затремчу від вашого пронизливого голосу, і я здатен повністю контролювати свій сечовий міхур, як би суворо ви на мене не дивилися, авжеж! Бо я — Поштмейстер, і моє слово тут — закон!
Усі ці слова він так і вимовив — але подумки. На жаль, дорогою до вуст вони заблукали десь у нажаханому тремтінні спинного мозку і злетіли з язика писклявим:
— Е-е-е, так!
— Пане Губперук, я вас питаю: нічого не маю проти цих ґолемів, яких ви взяли працювати в моєму Поштамті, але вони — чоловіки чи жінки? — зажадала жахлива жінка.
Це пролунало достатньо несподівано, щоби заштовхнути Мокра назад у реальність.
— Що? — перепитав він. — Та звідки я знаю! І яка різниця? Трішки більше глини... чи менше? І що?
Панна Маккаларіят схрестила руки на грудях, що змусило як Мокра, так і Шеляга знічено позадкувати.
— Я сподіваюся, ви не жартуєте зі мною, пане Губперук? — різко спитала вона.
— Що? Жартую? Я ніколи не жартую! — Мокр спробував взяти себе в руки. Як би не пішли справи далі, нікому не вдасться поставити його в куток. — Я не жартую, панно Маккаларіят, і я не маю жодного досвіду в жартах, і навіть якби я був схильним до жартів, панно Маккаларіят, мені в житті на думку не спало б жартувати саме з вами. В чому справа?
— Один із них був у жіночому... в дамській кімнаті, — пояснила панна Маккаларіят.
— Але що він там робив? Я маю на увазі, вони ж не їдять, тому...
— Прибирав там, ніби, — сказала панна Маккаларіят, давши зрозуміти інтонацією, що має з цього приводу найчорніші підозри. — А я ж помітила, що всі говорять про них у чоловічому роді.
— Ну, вони регулярно беруться за яку-небудь дивну роботу, бо не люблять байдикувати, — відповів Мокр. — І ми воліємо говорити про них у чоловічому роді просто з поваги, бо, е, говорити про когось «воно» видається неправильним, а «вона» декому — так, декому — просто не пасує, панно Маккаларіят.