Він відкрив шухляду обшарпаного стола і витягнув звідти обрізок свинцевої труби.
— Це для тих, кого можна зустріти на великій дорозі, — пояснив він, після чого витягнув велику срібну флягу. — А це для мене, — додав він з куди більшим задоволенням у голосі. — Га? Тільки так!
«А я собі думав, це на Поштамті самі божевільні», — подумав Мокр.
— Дякую, — сказав він, підводячись. Потім згадав про дивний лист, який хтозна-навіщо досі тримав у себе в кишені, й додав: — Який-небудь із ваших диліжансів зупиняється завтра в Псевдополі?
— Є, о десятій, — сказав Гаррі.
— Маємо для нього вантаж, — сказав Мокр.
— А воно того варте? — спитав Джим. — Це більше п’ятдесяти миль, і я чув, що тамтешню гілку «Шляху» вже полагодили. А диліжанс іде з зупинками, і поки доїде, вже почне темнішати.
— Хочу спробувати, Джиме, — сказав Мокр.
Візник поглянув на нього з виразом «я-бачу-що-ти-щось-замислив», але вголос сказав:
— Що ж, справа ваша, я так думаю. Ми почекаємо на вашу пошту, пане Губперук, ну а вам усього найкращого. Мушу поспішати, прошу пана.
— А який диліжанс ви берете? — поцікавився Мокр.
— А той, що зробить два перші перегони нічного швидкісного рейсу на Квірм, о сьомій вечора, — пояснив Джим. — Якщо у нього всі колеса на місці.
— То вже близько сьомої?
— За двадцять сьома, прошу пана.
— Я спізнююся!
Візники дивилися, як Мокр бігом перетинає двір, а Помпа та Ґледіс неквапно крокують слідом.
Джим замислено натягнув свої грубі шкіряні рукавиці, а тоді сказав братові:
— В тебе ніколи не трапляється, ну, дивних передчуттів?
— Гадаю, трапляються, Джиме.
— А ти не гадаєш, що завтра на Псевдопольській гілці буде збій?
— Дивно, що ти про це подумав, Джиме. Май на увазі: враховуючи, як ідуть справи, я поставив би два до одного, що так воно й буде. Може, Джиме, він просто любить битись об заклад.
— Авжеж, — сказав Джим. — Авжеж. Га? Тільки так!
Мокр поспішно видирався з золотого костюма. Той був чудовою рекламою, нема питань, і в ньому Мокр відчував, що стиль практично лізе в нього з вух, — але з’явитися в такому одязі в «Латаному барабані» означало напроситися на удар стільцем по голові, і що тоді полізе з вух, не хотілося навіть і думати.
Він пожбурив крилатого капелюха на ліжко і поспішно поліз у свій другий костюм ґолемського виробництва. «Щось трохи тьмяніше», — сказав він тоді. Кравецькому вмінню ґолемів слід було віддати належне. Костюм був таким темним, що якби його поцяткувати зірками, в нього врізалися б сови.
Йому б ще зовсім трохи часу — але Коханна Краса Любесерце була не схожа на людину, яку варто змушувати чекати.
— Маєте чудовий вигляд, мій пане, — сказав Шеляг.
— Дякую, дякую, — відмахнувся Мокр, воюючи з краваткою. — Ви мене заступатимете, пане Шеляг. Щоб сьогодні ввечері все було тихо. А перша справа завтра вранці — зібрати всю пошту на Псевдополь, по десять пенсів відправлення, не забудьте.
— Ваша правда, мій пане. А тепер можна буде мені носити капелюха? — благально спитав Шеляг.
— Що-що? — перепитав Мокр, вивчаючи своє відображення в дзеркалі. — Слухайте, у мене що, шпинат в зубах застряг?
— А Ви Їли Сьогодні Шпинат, Шефе? — уточнив пан Помпа.
— Я шпинату не їв відтоді, як навчився відпльовуватися, — сказав Мокр. — Але ж усі переживають за це в таку мить, хіба ні? Починає здаватися, що він невідомо звідки там взявся. Як... ну, розумієте, проріс як мох? Про що ви питали, Толлівере?
— Можна буде мені носити капелюха, мій пане? — терпляче повторив Шеляг. — На час, коли ви, мій пане, відсутні, а я вас заступаю.
— Але ж ми зачиняємося, пане Шеляг.
— Так, але... ну... мені просто хотілося б його поносити. Трішки, мій пане. Зовсім трішки, мій пане. Якщо ви не проти, — Шеляг переступив з ноги на ногу. — Адже я справді вас заступатиму.
Мокр зітхнув.
— Так, звичайно, пане Шеляг. Можете носити капелюха. Пане Помпо?
— Так, Шефе?
— Пан Шеляг стає в. о. цього вечора. А ви, будь ласка, не йдіть за мною.
— Ні, Не Піду. У Мене Зараз Починається Вихідний. У Всіх Нас. Ми Повернемося Завтра Із Заходом Сонця, — сказав ґолем.
— Ох... так. — Панна Любесерце говорила про один день на тиждень. Одна з речей, завдяки яким ґолеми відрізняються від молотків. — Добре було б попередити мене раніше, розумієте? У нас буде замало робочих рук.