Ада дивилася на портрет у материній спальні. Ще зовсім нещодавно життя здавалося нормальним… Що ж вони такого зробили, чим заслужили на оце? Нічого. Нічого вони не зробили. Вона не братиме на себе відповідальності за чуже зло. А що робити з батьковим одягом? Костюми та сорочки, які акуратно висять у шафі, штани і шкарпетки в комоді… Учора це все були необхідні речі. Якщо вони не були необхідністю, а просто безглуздим реквізитом, то що, крім їжі, людині дійсно потрібно? Що це за свобода, за яку одні люди вбивають інших?
Минув тиждень, і Адина мати померла. Коли її душа залишала тіло, Ада сиділа поруч і промовляла подумки: «Мамо, ну ти маєш лишитися тут, аби допомогти нам, не кидай нас самих!». Материне тонке волосся втратило блиск, а шкіру вкрили червоні плями. Ада стискала її руку й дивилася їй в очі, які поступово згасали. Вона бачила, як світло відходить, — але не бачила, куди. В останні секунди Ада відчула, що їй не до снаги побороти смерть — як і не до снаги було побороти солдата, котрий її зґвалтував. Час — це чоловік. Вечоріло, надворі запалювали ліхтарі.
Лев у вітальні чекав разом із отцем Стусом. Тієї самої ночі матір поховали поряд із батьком. «Тепер на кладовищі нам уже трохи як у вітальні», — мовила Ада. Сова, яка сиділа на дубі, дивилася на панахиду і двічі подала голос, здивувавши печальних людей над могилою. Дорогою додому Лев вів перед, а Ада трималася позаду, стежачи, щоби ніхто з менших не загубився. Їхні кроки відлунювали на порожніх вулицях. На душі в неї було важко і темно, вона навіть не могла придумати, якими словами розрадити менших. Батьки, звичайно, не вічні — та вона й сама не могла прийняти їхнього зникнення. Я би їх не відпустила, казала до себе Ада. Бігла б за ними до самої брами смерті.
На щастя, плакати і занурюватись у себе часу не було. Поки всі лежали в ліжках, Лев і Ада сиділи мовчки поруч на дивані у вітальні. Тепер головою родини стала Ада — й відповідальність моментально зробила її дорослою. Голос її став твердим. Вона боялася, що посивіє. Ада схилила голову Львові на плече, поклала долоню на його руку. Обоє так і задрімали.
Перед самим світанком, щойно голуби вилетіли на свій прохацький промисел, їх розбудив стукіт у двері. Лев підскочив, схопився за складаний ніж у кишені. Вони з Адою мовчки встали й удвох пішли коридором.
Лев різко відчинив.
На порозі стояли двоє юнаків — приблизно ровесники Ади, високі, трохи сутулі, з рівно прилизаним чорним волоссям. Вони опустили руки вздовж тіла, дивились униз. Один кинув швидкий погляд на Аду, потому знову втупився в підлогу, наче зібрався говорити з порогом:
— Барух! Сет! — здивувалася Ада.
Ці близнюки вчились у школі в її матері. Ада познайомилася з ними, коли сім’я трохи раніше жила у єврейських кварталах.
Лев спитав Аду, що їм треба, і вона відказала:
— Впусти їх.
— Вони євреї, — сказав Лев.
— Я їх знаю, — відповіла Ада.
У квартирі хлопці так і лишилися ніяково стояти, доки їх буквально заштовхали до вітальні.
— Що сталося?
— Батька розстріляли. Мати зникла.
— У мене теж…
В очах у хлопців легко було прочитати недовіру.
Слухаючи про ґето для євреїв, Ада так до кінця й не збагнула, в чому сенс упередженості проти них. Вона не надто й розуміла, ким вони є, ті євреї. Знала, що вони не ходять до церкви, навіть не вірять у Христа, — проте, хоча її родина кілька разів святкувала Йом-Кіпур із Ґітельманами (чи, може, саме з цієї причини), щось у тому, як люди різняться між собою, було для неї геть незрозумілим. Юдей? Християнин? Мусульманин? Дві ноги, дві руки, два ока, трохи розуму в голові — та й то не обов’язково. А коли у батька за столом говорили про євреїв: інколи захоплено, інколи вороже, — серцем вона так і не розуміла того, що чули вуха.
— Вони вас уб’ють, якщо дізнаються, що ми були тут, — сказав Сет, який, схоже, виходячи з дому, доклав усіх зусиль, аби вдягтися якнайкраще: Ада помітила, як блищать його черевики.
— Але вони не дізнаються, — додав Барух.
— Не обов’язково, — промовив Сет.
— Ви їм скажете? — додав Барух.
Брати походжали кімнатою туди-сюди. Лев стояв біля вікна, дивився на вулицю. Нарешті мовив:
— Мені треба вийти. Ви надовго?
— Днів на два. У нас дядько за містом. Він нам допоможе.
— А як ви до нього доїдете?
Хлопці почули у Львовому голосі скептицизм.
— Знайдемо як, — обережно відказав Сет.
Барух кивнув. Лев подивився на Аду і сказав:
— Хай ніхто не виходить із дому. Якщо вас кілька днів не побачать, ніхто не дивуватиметься. У п’ятницю повернуся.
Він нахилився до Ади, наче хотів її поцілувати, — проте вона відсунулася. Лев знизав плечима й пішов до дверей. По стіні побігла стонога — і Лев прибив її рукою.