Антон легко сходився з людьми, і до його товариства належало кілька американських солдатів, серед них — молодий лейтенант Том О’Фланнаґан. Високий, навіть елегантний, із дуже коротко стриженим світло-рудим волоссям, до війни він викладав історію США в університеті. Його рідний батько, іммігрант із графства Корк, умовив його виконати свій обов’язок і піти добровольцем. Ветеран, котрий воював у Нормандії, він сказав Антонові, що з цим досвідом його чуття історії неймовірно посилилося, — жодне читання не дало б цього. І, сподіваючись затримати в серці засвоєні уроки на ціле життя, він усе-таки боявся, що невдовзі почне все забувати. Лейтенант О’Фланнаґан особливо радо ділився з майбутніми емігрантами своїми думками про те, чого їм варто очікувати в Америці. Він, Федько й Антон, якого лейтенант прозивав Достоєвським-молодшим, і ще деякі їхні товариші могли годинами сидіти в їдальні й розмовляти. Іноді разом із ними засиджувалась Ада. Ті розмови нагадували їй вечерю за батьківським столом.
— Але ж Америка — це не нація, — заявляв Федько. — Це — клуб. Я що хочу сказати: ось, приміром, ми. Якщо нам трохи пощастить — то й ми будемо американцями, хоча в Америці не народились.
О’Фланнаґан під’юджував його:
— Сам побачиш. Ми нація, хоча для громадянства не обов’язково народитись у нашій країні. Старі визначення переписано. Для того, щоби земля була твоя рідна, з неї не обов’язково вирости. Блакитній крові наливають не ліпшого пива, ніж червоній.
— Правда? — відказав Федько, переходячи в наступ. — Кажеш, у вас немає аристократії? От цікаво. А я кажу, що ваша революція від російської відрізняється тим, що у вас її проводили вищі класи — а не проти них. То можна сказати, тому вона й пішла на користь. Але в мене є до тебе питання.
— Питай.
— А де влада? Чия влада в Америці насправді?
Це питання сиділо в голові в кожного майбутнього іммігранта.
О’Фланнаґан витяг пачку «Лакі страйк» і пригостив усіх цигарками. І всі — зокрема й Ада — закурили. Лейтенантові подобалося володіти аудиторією, він відчував, що поступово з воїна знову стає громадянином.
— У чому влада? У цифрах. Керують цифри…
— Гроші. Знаю-знаю, — відказав Федько.
— Ну, в чомусь і так. Але не все так просто. Ще є громадська думка, люди.
— Я до Англії поїду, — сказав Антон. — Там, у Європі, все зрозуміліше.
— Зараз в Англії буде досить важко, — мовив Федько.
— То й добре. В Америці буде ще важче, — відповів Антон.
— Чому ти так кажеш? — не зрозумів О’Фланнаґан.
— Бо вона перемогла. Вона відкрила неймовірні силу та владу. А свобода з владою ніколи не ладнає. Про це й історія Христа, на мою думку. Христос уособлює повну духовну свободу, яка виявляється творчістю. Нагадуючи людям про майже нескінченну силу всередині них, ви показуєте межі зовнішньої влади. А це — загроза для її носіїв: незалежно від поширеності їхнього впливу, він такий обмежений, що покладається на силу примусу. Стережися людей настільки безсовісних, що вони втікають від дзеркала мистецтва з тієї причини, що воно загрожує ілюзіям їхнього самообману.
— Стережися митців, захоплених самообманом, — підколов його Федько.
О’Фланнаґан знов усміхнувся:
— Ну-ну, Достоєвський-молодший. Як я люблю, коли ви такі розмови починаєте. Але з мене годі. За хвилину кіно.
— Яке? — спитав Антон.
— «Мати чи не мати».
— Гемінґвей. Читав?
— Не скажу, що читав. Чув.
— Не найкраща його річ.
Антон постійно читає, подумала Ада, дивлячись, як той іде до неї, а руки в нього гойдаються обабіч тіла, як пружинки.
— Адо! Мене прийняли. Я їду!
— Хто, куди?
— Лондонський університет. Буду вчитися в Англії.
Ада розсміялася, дивлячись на його юнацький захват.
— Ти як гадаєш, Еліот іще живий? Уже понад рік жодного літературного журналу не бачив!
Ада похитала головою. Це хто?
— О, глянь, лисиця!
Ада озирнулась і помітила, як руда істота зникла в кущах.
Дівчина кинулась Антонові на шию і розцілувала його. По-дружньому, хоча ці поцілунки нагадали їй більш ніж дружні — зі Львом, який просив її руки. Вона здригнулась і різко відсахнулася від здивованого поета, чиє пристрасне захоплення Адою було очевидне так само, як обриси давніх дерев попереду над дорогою — голі, зруйновані хоральні зали, де колись лунали ніжні пташині голоси.
Ада знала, які почуття викликає в поета. У війну він утратив обох батьків і сестру. Він, як з’ясувалося, ціле життя марно чекав такої піднесеної миті. Того дня, коли він залишив свою країну, закрилися джерела його поезії. Усе не обов’язково могло бути так: емігранти завжди згадують Віктора Гюґо, який написав найкращі свої твори на засланні. Тільки Антон був не такий письменник. Він сентиментально вірив, що істинна поезія пишеться тією мовою, якою тебе любила бабуся, а цю мову тепер для нього втрачено. Решту життя він пояснював своє мовчання, кажучи собі, що коли б обійми Ади в той момент були не дружні, а пристрасні, то він би віднайшов свою музу. Натомість йому довелося перейти до літературної критики.