Тоді я і замислився про Аду. Ми з нею пов’язані. Ада приходила на обидва похорони. Вона не лише знала мене маленьким, вона й кохала мене юнаком. Я так довго її уникав через оте побачення вдень — і тепер вирішив зателефонувати. У найкращому разі я сподівався, що вона розповість мені щось про моїх батьків — те, що доповнить їхній образ у моїй уяві й утримає його там. А якщо вона не матиме чого додати до мого незнання, то я принаймні проведу кілька хвилин у товаристві людини, котра пам’ятає старе життя. Я не міг дочекатися ранку.
Аду, здається, не здивував мій дзвінок, і вона сказала, що буде рада бачити мене у будь-який час.
Я сів у батьків «лексус» — тепер мій — і поїхав до Рузвельта.
Світ, це дзеркало кімнати сміху, не дозволяв мені тихо пройти його видовищною поверхнею. Мені б сподобалося таке життя — тихо працювати і зникати, ніби ті хмари надвечір, і матеріалізуватися важкою масою, розпадатися на різні фігури, так як небо раптово заповнюють вівці, які просто на очах розчиняються у світлі, що поступово згасає.
За вісім років до того Ада була більше схожа на жінку, з котрою я переспав, аніж на позбавлену статі сивілу, яка тепер сиділа навпроти, а зір її здавався напрочуд гострим.
Про той день вона не згадувала.
— Хочеш знати про батьків? — промовила вона, коли ми вже сиділи в кухні. — Уже знаєш. Вони хороші батьки. Я твоїй матері заздрила. Ти був такий славний хлопчик. Що тобі ще треба?
Чи вона насміхалася з мене? Чи забула?
— Вони ніколи мені нічого не розповідали, — сказав я. — Майже ніколи не говорили про минуле. Ти знаєш, як вони жили. А я навіть б не зміг знайти, де вони колись мешкали.
— А тобі навіщо?
— Ну, це ж природно, хіба ні?
— Для тебе — можливо. А для Алекса — ні. Мій син ніколи не хотів слухати про мій світ.
Я б міг багато що сказати: що Алекс утікав од минулого з такою самою силою, з якою Ада намагалась у ньому жити, що йому важко було узгодити теперішній час із минулим без ускладнень для майбутнього.
— Я ніколи не могла зрозуміти, як воно так із тобою вийшло… — сказала вона.
— Що ти хочеш сказати?
— Твої батьки пройшли через те саме, що й ми, навіть гірше. Бідолашна твоя мама…
Пауза. Вона подивилася на мене — як мені здалося, хитро.
— Ще гірше?
— Кажуть, вона з'їла власну сестру.
Ці слова прозвучали якось химерно, гротескно — я подумав, що вона жартує. У її голосі були тінь, темний шепіт, якась жорстокість.
— Не знаю, чи це правда. То було в голод. Знаєш той голод? У тридцяті роки — мільйони людей загинули. Були різні випадки, — ти, напевно, чув. Хто знає, чи правда? Один із таких був у родині її матері. У селян забрали весь урожай і вивезли його до міст. У селян закінчилася їжа, тварин усіх поїли до єдиної: коней, курей, собак, котів… І взялись одне за одного. Молодша сестра твоєї матері померла, і твоя бабуся намагалася зберегти життя твоїй матері, як тільки могла. І їй вдалося. Вберегла…
Ці слова врізались у мою пам’ять, і згодом на самоті я прокручував їх у голові.
Моя мати була повна жінка з хорошим апетитом. У моїй пам’яті вона пече торт із лаймом у горах, розвішує прання в Рузвельті, прибирає порохотягом на сходах у Форт-Гіллсі, і з-під халата видно її масивні литки. Вона задихана, усміхається, має друге підборіддя.
— А батько?
Вона відказала:
— Петро — надзвичайний чоловік. Де в нього тільки сили бралися! Він постійно працював. Праця звільняє. У поті чола. І в юності теж працював. І на німців, коли доводилося. Я бачила його у формі. У коричневій сорочці. Вони просто до себе хлопців забирали, геть усіх. Він не з власної волі туди пішов. А який мав вибір? Міг у підпілля піти. Дехто йшов. Один із моїх братів, наприклад. Але йому ж і було тільки сімнадцять років. Не погодився би — розстріляли б. Це всім було зрозуміло…
Гадаю, до того часу я сприймав себе як загалом щасливу людину. Мені багато в чому пощастило. Дитинство минуло на Блек-Понді за футболом, із Алексом Круком і з Гетті Флорентиною, у Форт-Гіллсі — з тенісом. Грошей було не занадто багато, проте я не спізнав, якою працею їх здобувають. А головне — я почував, що мене люблять. Раптом виявилося, наскільки пласким було моє уявлення про світ.
А що, власне, сказала мені Ада? Що моя мати — канібал, а батько — фашист? Навіть промовити таке — якийсь абсурд, щось до смішного безглузде. Я раптово опинився у кривавому вирі війн середини століття. І де ж протиотрута від цього?