Коли ми обійшли озеро, вже стемніло. Усміхнений брат Георгій із рушницею привітав нас біля воріт.
Тієї ночі ми потрапили під важкий купол потужної спеки, і я не міг заснути. Я вставав, відчиняв віконниці та вікно, потому зачиняв, коли навколо починали дзижчати комарі. Згадував, як лічив світляків на Блек-Понді, чекаючи, коли повернеться Віктор.
Я вирішив подихати повітрям і спустився у двір, вийшов за браму, перетнув дорогу й подався до лісу, де невидимо горіли запашні сосни. Я пришвидшив ходу, наче кудись прямував. Відтак побіг.
Цвіркуни несли ніч на крилах, хтось трусив зорі в озеро, хоча, може, то діти бавилися феєрверками. Я не знав, куди біжу; немовби якесь бажання гнало мене в гай Діани, де я битимуся зі жерцем, зірву гілку, яка пропустить мене до царства мертвих. Чи повірив я Антонові? Чи Аді? Навіщо чи йому, чи їй брехати? Невдовзі я спітнів, подряпався і зрозумів, що заблукав. Чи отак воно і є — бути американцем: постійна невпевненість, постійне озирання через плече, а там нічого — милі, століття, й нічого в них не видно — і не знати, що далі? Пітьма була настільки глибока, наскільки ясним був день. Утомлений, я вирішив повертатися. Мені треба стати обличчям до теперішнього. Минуле — розбите і розбитим залишиться. Воно мене не задовольнить, не потішить, і виправити його я не в змозі. Щось удіяти я можу здебільшого в моїх справах.
Поволі, навпомацки, пробираючись лісистим пагорбом, я побачив багаття віддалік. Пішов у той бік. Моє серце тривожно билося. Хто там? Цигани? Жрець Діани?
Наблизившись, я побачив три постаті: вони сиділи півколом, спинами до мене. Один чоловік, здається, почув мене, бо підскочив, розвернувся і крикнув:
— Хто тут?
Акцент у нього, здалося, був англійський.
— Усе гаразд! — крикнув я йому, підходячи близько.
Решта двоє теж підвелись і подивилися на мене. Вони були в шортах — через те виглядали значно менш загрозливими, ніж спочатку.
То були чоловіки приблизно мого віку, й, увійшовши у світляне коло їхнього багаття, я помітив прихилені до дерев рюкзаки.
— Стій, не роби цього, — сказав мені перший.
— Вибачте, — сказав я і пояснив, хто я і що тут роблю.
Незнайомці виявилися трьома австралійцями, котрі мандрували по Європі автостопом. Вони пригостили мене дешевим вином, і я зробив великий ковток — а потому сказав, що маю повернутися до монастиря. Повзучи схилом догори, я раптово відчув себе дуже стомленим і старим.
Уранці брат Георгій сказав мені, що Антон поїхав на світанку.
Через тиждень я вирішив, що хай яке корисне монастирське життя — проте воно не для мене. Надто за багатьма речами я заскучив із тих, які бувають лишень у Римах цього світу, і вогні нічного міста дражнили й вабили мене, коли я поночі ходив дахом палацо разом із братом Георгієм і його залізною улюбленицею. Особливо я заскучив за жінками. Я дивився на світ тілесним оком і не знав нічого приємнішого за гру живого тіла. Моє серце є серцем еросу та земного праху, тож якщо колись його вірність постане перед судом, нехай усе буде чітко і зрозуміло.
Так урешті-решт я полишив пагорби і повернувся на римський вокзал, сів у потяг до Парижа, а звідти — з аеропорту Орлі — подався додому до Нью-Йорка.
У Форт-Гіллсі я засів за батьківські папери з уважністю податкового інспектора. За кілька днів роздивився сотні фотографій, паспортів, паперів на громадянство й табелів різними мовами: румунською, польською, українською, німецькою. Нічого кримінального я не виявив. Чи справді з ними сталось оте у старій країні? Я подумав, як мати відводила мене до школи, грала зі мною в «монополію». Згадав, як батько возив нас у гори, на Кейп-Мей, як ми їздили містом у пошуках Віктора. Згадав, як уперше побачив новий будинок, із яким захватом батьки казали мені, що ми переселяємося з Рузвельта. І як на це може вплинути будь-яка з подій до мого народження? Легких відповідей я не знаходив, важких — також. Моїх батьків уже немає на світі, а я тут, сам, успадкував невідь-що. Хай там скільки є правди з того, що розповідали мені Ада й Антон, але моє чуття минулого змінилося. Доведеться жити зі сумнівами. Я не дозволю бажанню сентиментального спрощення закрити тінисті лабіринти невидимого світу.
Більшу частину своїх знахідок я повикидав, дещо зберіг — хтозна-навіщо. Може, для дітей. Зберіг батькові інструменти, взяв собі його стетоскоп. Виставив будинок на продаж, а продавши, купив невелику квартиру в Бостоні. Восени я повернувся до навчання і вчасно закінчив університет.