— У моєї матері двоюрідні загинули в Аушвіці, — пояснила.
Її палкість нагадала мені характер Круків.
— Ти була в Польщі?
— Я й не певна, що хочу. Я стільки років бажала, щоби мати асимілювалася (мій батько — італієць із Брукліна), — та потому подумала: а як жили німецькі євреї? Сім’я моєї матері мешкала в Німеччині, відколи родину вигнали з Іспанії. Усі стали німцями. Майже. А потім уже й не знали, хто вони. А яка різниця? Для німців вони ніколи не були німцями.
— Ти ортодоксальна? — спитав я.
— Ти, мабуть, не надто і знаєш, як це? Більшість ґоїв майже нічого не знає про євреїв, окрім того, що показують по телевізору. Та й ніхто в цьому не винен. Кожен поспішає своїм шляхом, і ніхто не зупиняється придивитися до мапи. Ми живемо в ґето. Зі скількома чорними ти знайомий?
— З одним. А що ти чула про мій народ?
— Погроми. Нацисти. Як завжди. А ти? — спитала Шеллі.
— Лихварі. Комуністи. З газет, із телевізора, — відказав я.
— Найважче. Завжди кажи про найважче, — мовила вона мені.
— Добре. А як так, що про Голокост чути на кожному кроці, а про наш голод — ні?
— То йди і розкажи світові!
— Громада вважає, що цю інформацію приховують, — сказав я.
Я ще ні з ким про це не розмовляв. Власне, я й не усвідомлював, як багато старих істин засвоїв сам просто з газет.
— Стільки років люди не вірили, що у світі є країна, звідки походять мої батьки. У газетах її називають «Росія». Це так, якби ти з Бостона приїхала до Європи, а там усі вважали би, що ти з Канади, бо там також розмовляють по-англійськи. Це людей лютить.
— Ти йдеш цим шляхом, і хто знає, куди він веде? — мовила вона.
— Ну, гаразд. Зупинімося. Ми американці, — примирливо погодився я.
— Точно. Це — цікаво. Я чула, що ви найгірші!
Я теж таке чув.
— І що кожен американець тримає рабів.
— Річ у тому, що багато євреїв вважають слов’ян антисемітами.
— А євреї в комуністичній партії? Їх було більше, ніж колаборантів.
— Це тобі таке твоя матінка розповідала? Дуже цікаво.
— Мене мати такого не вчила. Проте читав я ось що: євреї прийшли до Східної Європи, коли їх вигнали зі Західної. Росіяни, котрі контролювали країну моїх батьків, створили пояс осілості, де дозволили селитися євреям. І підлаштували такі умови, що ті ніби утискали інтереси місцевого населення, — тобто сварили людей між собою, щоби ті й не здогадувалися, хто з того має вигоду. Ці фокуси були ще в Римській імперії. Та і що таке, власне, Росія? Хто її царі? У Романових практично немає нічого російського. Вони стільки наодружувалися з особами королівської крові, що є радше німцями та данцями, ніж росіянами. Династія Ґотторпів-Гольштайнів, — сказав я.
— Ти сприймаєш євреїв як людей, котрі прийшли, не як місцевих. Стосовно твого народу це — «вони», не «наші». Оце я і маю на увазі. При тому, що стільки часу минуло. Це — антисемітизм.
— А що я можу сказати на це? Мій народ? Для мене це теж «вони». Для мене «ми» — це американці, — сказав я.
— Ми живемо не у вакуумі. Ми маємо коріння. Навіть зараз ти не готовий визнати свою співучасть? Хоча б зараз, один раз?
— Мою співучасть? Співучасть? Та я, бля, у Нью-Джерсі виріс! — я почував лють і сум’яття.
Урешті я порушив тишу.
— То ти з реформістів?
— Не намагайся змінити теми! — в її голосі бринів гнів.
Ми люто перезирнулися.
— Чому тобі так важко це сказати?
— Бо я хочу вважати себе кращим, аніж я є, — відказав я.
— Розумієш, — уже дещо поступливо промовила вона. — На мою думку, після Голокосту все змінилося. Для всіх. Забудь про свій голод. Я так це сприймаю. Голокост і Хіросіма закінчили століття. Тисячоліття. Ми вже в цілком новій ері. Ти хіба не розумієш? Щось у цьому є дивне. Європа стає єдиним племенем, у нас оця всіляка електроніка з’явилася. Річ не в науці — сталася велика зміна.
— А як це пов’язане з тим, про що ми говоримо?
— Старі цінності не мають ваги. Усі починають спочатку.
З реєстрації лунали нервові голоси: пожилець скаржився на сусіда-музиканта, котрий репетирував.
Шеллі змінила тон.
— Слухай, хотіла спитати. Ти почуваєшся інакшим через те, що сталося з твоїми батьками?
— Ти жартуєш?
— Те, що турбує інших людей, ніколи не бентежить мене. Я стільки років намагалася зрозуміти оцю постійну конкуренцію. Батьки невпинно підштовхували. Та вони розповідали мені про те, як усе могло моментально змінитися. З таким минулим, як у нас, більша частина того, чим переймаються інші люди, здається безглуздям.