Вона показала на підлогу в ногах ліжка. Я і далі лишався на тому самому місці біля Алекса, слухаючи та вбираючи запахи поту, диму і калу.
— Він плакав. Я гладила його по волоссю. Довгому, спітнілому, брудному. Хвороба зникомості. Чому мені ніхто не сказав?! Я не знала, що діяти. Не було страшно. Я міцно взяла його за руку — а він підніс її до рота і почав смоктати мої пальці.
— Треба було зателефонувати до поліції. До лікарні.
— Не могла. Мій син прийшов додому помирати. Чому я мала віддавати його чужим? Він зневажав мене. Так я вирішила. Знала. Нескладно здогадатися. Я сказала, щоби Віктор знайшов валіум, який прописав Гліб і якого я ніколи не п’ю. Він — отам. Я розмішала всі таблетки у воді…
Я підвівся і почав ходити туди-сюди по фіолетовому килиму.
Вона відступила до ліжка.
— Коли я прийшов, він був іще живий, — сказав я.
Я дивився на неї, на її чорну сукню, на светр із перламутровими ґудзиками: губи — бліді, обличчя — сухе та схоже на розтріскану серпневу землю. Проте все ще сповнене гідності й прекрасне.
— Тому я тебе й не впустила. Хто ж дає живому довідку про смерть? Я не думала, що це триватиме так довго. Що буде чути, як він дихає. Я досі чую…
Я дивився крізь морозне вікно на знайомі фасади і розумів, що сніг ущухає.
Трохи помовчавши, вона додала:
— Не будь сентиментальним, Ніколасе. Ти знаєш людей.
Голос без виразу.
Через тривалий час я розплющив очі.
Ада сиділа біля Алекса, поклавши руку йому на чоло. Незрячі очі розплющено, на губах вираз покори. Продовження Різдва…
Причовгав Віктор.
— Вона міцна, як той Трумен, — сказав він. — Вип’ємо?
То ось чому Ада мене викликала. Вона знала, що я так зроблю. Як я можу цього не зробити? Я зателефонував до лікарні Святої Марії. До поліції. Переконав лейтенанта Майка Кронського (того самого крутого поліцейського, котрий урятував нас із Алексом від банди хуліганів у парку; тепер, обвислий і майже на пенсії, зі сигарою в зубах, він пам’ятав Пола, а не Алекса), що я гостював у районі, коли Алекс ледь живий прийшов до Ади. Я сказав, що швидко його оглянув, що він помер у мене на очах, і все настільки в порядку, наскільки може бути в такій ситуації. Алекс іще до того, як прийшов, напився таблеток — і невдовзі помер.
Звичайно, мав бути розтин — адже йшлося про вбивство. Та ніхто не збирався розслідувати цієї справи: Круки — люди незрозумілі, з незрозумілої країни, і життя їхнє так само темне та загадкове. Від цього було не дуже добре — та, направду, мало б бути гірше. Я не хотів бачити, як Аду буде ще й покарано. Алекс сплив кров’ю — валіум тільки зняв біль.
Що таке мати? Джерело життя, гніздечко любові, тепла піч, перша вчителька серця і свята покровителька почуттів? Можливо. Мати — це Єва, Сара, Церера, Марія, Земля-матінка — море, місяць і понад те. Значно більше. Медея. Менада. Канібал. Мати як убивця — пожирачка дітей.
Смерть, як колись зазначив один письменник, — це другий, темний бік дзеркала, який потрібний, аби ми щось у ньому розгледіли. Мені подобається уявляти Алекса в далекому сьомому класі перед новою мапою старого світу, і знову чую вчительський голос, голос людини, навченої поважати почуття інших, котра намагається вимовити його прізвище.
Коли я вийшов, снігопад уже припинився. Тротуарів іще не розчистили, й іти треба було обережно. Під ліхтарем навколо якихось коробок бігав і нюшив скунс — дзеркало чорно-білої ночі. Пролітали машини, ворушачи повільними щітками. Було холодно. На вікнах світилися різдвяні гірлянди. Через кілька кварталів починалися крамниці. Я пам'ятаю, як біг тією вулицею, втікаючи від Алекса, повз «Kolber Sladkus», перукарні, стрип-бари. Того всього вже немає. Я зупинився перед індійською відеокрамницею і задивився на старого працівника, котрий ставив коробки на полиці: про що він мріє цього зимового вечора?
Не думаю, що Ада відтоді мала бодай хвилину спокою — хоч і знаходила способи тікати від хвилин, платячи за відтермінування десятиліттями сорому. Сором Круків і їхня боротьба були моїми більшою мірою, ніж мені здавалось, — у мирному світі ми носили у своїх тілах пам’ять про війну.
2
Мені розповіла Шеллі: містики стверджують, що, коли Мойсей зустрів Бога на горі Синай, йому показали Тору, написану чорним вогнем по білому вогню. З гори він приніс переклад мерехтливих чорних літер, який ми сьогодні знаємо як Десять заповідей; але справжня Тора, істинний закон, який Бог відкрив Мойсеєві й тільки йому, власне, було написано білим під тими чорними літерами. Чорний вогонь — це те, що було сказано, білий вогонь — це те, що сказаним не є, що кожен має розгледіти для себе, ціле життя щосили намагаючись прочитати трохи далі, розпізнати майбутнє як єдиний відкритий шлях, яким можна наблизитися до минулого.