Нарешті ввели Василя Івановича. Порівняно із Сіреньким і Жоржиком він справді мав вигляд аристократа.
— Сідайте!
— Можна й сісти. — Василь Іванович невимушено всівся на стілець. — Може, одразу скажете, на скільки всаджуєте.
— Строк уже, в усякому разі, доведеться досидіти.
— Не без цього, — зітхнув Василь Іванович.
Він показав на Мишу:
— Дозвольте спитати, хто цей громадянин?
— Практикант.
— Прошу занотувати в протоколі.
— Занотуємо.
Сіренький і Жоржик навіть не звернули уваги на Мишу, а Василь Іванович наполіг, щоб занотували в протоколі.
— Перейдемо до справи, — мовив Свиридов. — Ідеться про якогось Попова, він же Шаринець. Знаєте такого?
— Аякже, знаю, бачив у «Гротеску».
На відміну од Сіренького він правильно вимовив назву пивниці.
— Розмовляли з ним?
— Був якось у мене, напрошувався на роботу тільки ж я тепер нічим не займаюсь, прошу врахувати. Після втечі за мною нічого немає, хотів почати нове життя — шкода, завадили.
— Коли до вас Шаринець приходив?
— Кілька днів тому.
— Точніше, будь ласка!
— Три… ні, чотири дні тому.
— Шостого червня?
Василь Іванович зморщив лоб, задумався.
— Може, й шостого. Адже я там нібито лев у клітці відсиджувався і числа всі переплутав. Яке сьогодні число?
— Дванадцяте.
— Отже, у четвер, іменно, отже, шостого числа.
— Ну, про що ви говорили?
— Грали ми в карти, вся, значить, компанія, яку ви тут тепер безплатно годуєте. Шаринець зайшов, каже: «Василю Івановичу, візьміть мене з собою». Я йому: мовляв, сам зав'язав і тобі раджу. З тим він і пішов.
— Сам пішов?
— Сам.
— Розумна ви людина, — сказав Свиридов.
— Дякую.
— Тільки мене за дурня маєте.
— Що ви, громадянин слідчий, — образився Василь Іванович, — я вас вважаю за людину рідкісного розуму. І через те, як є, все щиросердно розказую. Так, утік з-під варти. Кому волі не хочеться? Тільки зважте, втік без застосування сили, ніхто не сприяв, гав ловила охорона, я й пішов. Хотів нове життя почати. Минув ще один рік, що за мною помічено?
— Хто вбив Шаринця?
— Шаринця? — здивувався Василь Іванович. — Хіба його хто вбив? Коли? Де?
— Шостого числа ввечері, у лісі, неподалік від платформи «Дев'ятнадцята верста» по Брянці.
Василь Іванович розвів руками.
— Це, перепрошую, новина. Кому він був потрібен, Шаринець, шлепер — несерйозна людина?..
— Інженера Зиміна знали?
— Перепрошую, як ви сказали?
— Зимін Микола Львович, інженер. Арбат, будинок п'ятдесят один. Його вбили й забрали портфель з документами.
— Ах, портфель з документами забрали й убили. Знаю, як же.
— Звідки знаєте?
— Як звідки? В газетах писали.
— Читаєте газети?
— Аякже. Відділ суду та пригод — особливо.
— Навроцького Валентина Валентиновича знаєте?
— Як?
— Навроцького Валентина Валентиновича.
— Ні, не знаю такого.
— Подумайте.
— Щось не пригадаю, — розвів руками Василь Іванович. — Жодного номера не пропускаю: «Известия», «Вечерняя Москва», а про такого не читав.
— Я питаю: чи не знаєте його особисто?
Василь Іванович благодушно посміхнувся:
— Вибачте, я подумав — теж якийсь убитий. Ні, не знаю такої людини.
— Приховуєте! Я вам скажу, чого приховуєте. Розрахунок у вас простий: вас пошлють досиджувати строк, ну, може щось додадуть, зате на волі лишиться багата людина, вона у вас у руках. У в'язниці ви чи на волі — все одно він у вас у кулаці. Лантух з грошима на волі — ось ваш розрахунок.
— Дуже хитро ви міркуєте, — посміхнувся Василь Іванович.
— Ви розрахували ще хитріше, ніж я, — заперечив Свиридов. — Тільки маю вас засмутити: прорахувалися ви, сплив ваш грошовий лантух, заплутаний у великій афері з мануфактурою.
Василь Іванович знизав плечима:
— Дивні речі ви говорите, громадянин слідчий… Мануфактура… Зроду-віку не мав справи з мануфактурою.
— Ну що ж, — спокійно, навіть байдуже мовив Свиридов, — діло, як кажуть, хазяйське. Я дав вам усі можливості, ви не захотіли їх використати. Ви непоправний рецидивіст. — Свиридов несподівано нахилився вперед і, некліпно дивлячись в очі Василя Івановича, сказав: — Про мануфактуру ви не знаєте, а про ключі від квартири Зиміна теж не знаєте? Про те, що Навроцький передав ці ключі Шаринцю, теж не знаєте?
Василь Іванович деякий час похмуро мовчав, потім сказав:
— Гаразд, скажу, що знаю. Тільки врахуйте: в порядку щиросердного визнання. А не зізнався я одразу тому, що мене все це аж ніяк не стосується, інших стосується, а за нашими законами, тобто правилами, про чужих…