з'явився пес i став.
- Привiт, кудлатохвостий!
я привiтався з ним.
Ходiм до мене в гостi,
ти, певне, зголоднiв?
Я дам тобi варення,
цукерок повну жменю,
солодку скибку динi.
Ну що, рудий, ходiмо?
Та пес у гостi не схотiв,
дослухав пес мене - i втiк...
"Тим гiрше для рудого!"
подумав я про нього,
подумав - i покрокував.
А надi мною птах спiвав.
Що тут почалось - не уявляєте! Ми схопилися за животи й попадали на землю, бо смiх просто Душив нас.
- Ну як? - поцiкавився Вiтько.
- Вищий клас! - гигикнув Славко.
- Карл-сон-чик наш! - продекламував Сергiй, i ми ще дужче розреготалися.
Тут Вiтько зрозумiв, що смiємося ми не з вiршiв, а з нього, товстого й червонощокого, мов дiвчисько. Вiн схлипнув i кинувся геть. За кiлька днiв ми помирились, але вiршiв своїх Вiтько нам бiльше не читає.
"Нiчого, - думав я, - аби не кидав писати. Стане колись всесвiтньовiдомим, i ми згадаємо, як чули його перший виступ!"
Такий вiн, наш Вiтько! Тож ясно, що придумати якесь там iм'я - для нього пусте!
Нарештi всi надивились на Гриню досхочу й почали збиратись додому. Аж тут подзвонили в дверi. Я попросив хлопцiв зачекати й побiг вiдкрити.
За дверима стояв незнайомець. Пiд пахвою в нього був чорний облiзлий портфель, а на головi сидiв чудернацький зелений капелюх.
- Здрастуйте, молодий чоловiче! - якось надто ввiчливо привiтався вiн. - Це ви - Юрко Почепцов?
- Так, - вiдповiв я.
- I це ви повiсили об'яву?
- Яку... об'яву? - почав я, та раптом усе зрозумiв. "Вiн! Хазяїн Гринi!.." - подумав я, i в грудях менi похололо...
Скажи "привiт!"
- Може, запросите мене до квартири, чи так через порiг i розмовлятимем? - порушив тишу незнайомець.
- Вибачте! - знiтився я. - Заходьте, будь ласка.
- А це що за збори? - поцiкавився вiн, коли побачив хлопцiв.
- Нiякi не збори! - заперечив я. - Ми просто так... Ви проходьте на кухню, воно там.
- Що - "воно"? - здивувався незнайомець.
- Не "що", а "хто"! - поправила його Вiтуня. - Бо воно живе.
- Звiсно, "хто"! - сказав я. - Ваш Гриня.
- Пробачте, але я не дуже розумiю, про якого Гриню ви говорите. Нема в мене нiяких Гринь!
- Як нема?! - здивувався тепер Сергiй. - А ваше граченя?
- А, так ви про граченя! - нарештi зрозумiв незнайомець. - Так би й казали, а то "воно", "Гриня"! А ви чому, власне, вирiшили, що воно моє? Ви знаєте, хто я?
- Звичайно, знаємо! - вiдповiв Славко. - Ви його хазяїн.
"Поганий хазяїн!" - подумав я, та змовчав.
- От i не вгадали! - посмiхнувся незнайомець. - Я - ваш новий кербуд! Хе-хе...
- Ви... правду кажете? - не повiрила Вiтуня.
- Дiвчинко! - суворо обiрвав її кербуд. - Запам'ятай: Зiновiй Всеволодович Панько, тобто я, завжди каже правду!
- Вибачте нас, Зiновiю Всеволодовичу! - загомонiли вiдразу всi. Ми теє... ну, ми того...
- Я бачу, що ви "теє" i трохи, мабуть, "того", але, - i вiн подивився на мене, - запам'ятайте раз i назавжди, громадянине Почепцов: нiяких об'яв без мого дозволу вивiшувати не можна! В нашому будинку, який бореться за звання найкращого в районi, бiля першого парадного є спецiальна дошка для об'яв та оголошень. Дверi - не для цього! Ясно?
- Ясно! - вiдповiли ми як один.
- Тодi бувайте i про це не забувайте! - заговорив раптом вiршами кербуд i сам здивувався. - Ти ба, поет!.. Ну добре, пiшов. А об'явочку знiмiть, "товаришi громадяни"!
- Здається, в_с_е! - сказав Славко, i ми полегшено зiтхнули.
- Нам теж час. Бувай! - попрощалися хлопцi. - А об'яву ми знiмемо.
Вони помахали Гринi - н_а_ш_о_м_у Гринi! - i пiшли, а я нагодував граченя й сiв за уроки.
Скоро прийшов тато.
Вiн зазирнув до кухнi й одразу - точнiсiнько як я у хлопцiв спитав у мене:
- Ну як?!
- Люкс! - вiдповiв я Сергiєвим слiвцем, i тато щасливо посмiхнувся.
- Ти уроки робиш? - помiтив вiн. - Роби, роби, потiм розкажеш.
Тато вiдрiзав хлiба й сиру, налив чаю i спитав:
- Ти пробач, я на хвильку. Можна, я побуду з ним... з граченям?
- Звичайно, можна! - щедро дозволив я, бо чудово знав: тато теж давно мрiяв про щось живе.
- Я трошки, поки ти вчиш, - зрадiв тато, взяв коробку з Гринею i поспiшив до себе.
А коли я впорався з уроками, ми з татом сидiли на кухнi й розмовляли. Я розповiв йому про всi нашi пригоди. А потiм тато розповiв менi про гракiв.
Виявляється, вони живуть майже по всiх куточках Радянського Союзу, а навеснi прилiтають найпершими. Гнiздяться вони величезними колонiями i з року в рiк повертаються на старi мiсця. Граки знищують шкiдливих комах, очищають лiси й поля. i що цiкаво - їх можна навчити розмовляти! Звичайно, не так добре, як людину, але хоч кiлька слiв.
- Тату, а давай Гриню навчимо, - попросив я.
- А що, спробуємо! Уявляєш, приходимо додому, а вiн нам: "Привiт!" Або хтось питає, як його звуть, а вiн "Гриня!" Здорово?..
- Здорово! - погодився я. - А як його вчити?
- Не так i просто, - зiзнався тато. Треба йому щодня повторювати одне й те ж, може, й навчиться, коли не ледачий.
- Та вiн кращий за всiх! - захоплено вигукнув я.
- Навiть за нас iз мамою? - примружився тато.
- Ой, що ти! Гриня кращий за всiх гракiв.
- Коли так - навчиться! - погодився тато й пiшов зустрiчати маму з роботи. А я прибрав на кухнi, склав на завтра портфель, пiдкинув Гринi сиру - раптом їсти схоче! - i пiшов спати.
Сьогоднi я заснув одразу. Навiть не чув, коли прийшли батьки. i всю нiч менi снилось, як ми з Гринею балакаємо про все, про все на свiтi.
Гiмнастицi - ура!
Тепер днi минали швидко й весело. А з ними непомiтно промайнули осiнь та зима.
Гриня став уже зовсiм нашим i тiльки-но помiчав когось, як вигукував своє вiтальне "кр-ри-а!". Вiн помiтно пiдрiс, i лише по дзьобу можна було вгадати, що вiн молодий. У грачиної молодi дзьоби вкритi невеличкими брунатними пiр'їнами, а дзьоби дорослих - бiлi.
Граки, шукаючи поживу, часто встромляють дзьоб у землю, от пiр'я й витирається.
Ми весь час навчали Гриню розмовляти.
Не скажу, що вийшло одразу, але...
Якось, коли я повернувся додому й кинув Гринi звичне "Привiт!" вiн не вiдповiв.
- Гриню, ти не захворiв? - схвилювався я.
Гриня сидiв на холодильнику й мовчки позирав на мене. Раптом вiн звiвся навшпиньки, витяг шию, мов пiвень, i гукнув:
- Кр-ри-iт!
- Що?! Що ти сказав? - не повiрив я власним вухам. - Ану повтори!
I Гриня повторив, та ще й як!
Що тут зi мною сталось, я зараз i не згадаю. Пам'ятаю тiльки, що я гасав по квартирi та кричав:
- Ура! Гриня говорить! От так Гриня!..
На радощах я пригостив Гриню чималим шматком татової ковбаси - на завтрашнiй снiданок - i помчав у двiр дiлитись новиною.
- Вигадуєш! - не повiрили хлопцi, коли я розповiв Про Гриню.