У Вітлема з’явилося відчуття, наче він вийшов з власного тіла. Кинувшись слідом, він майже сліпо увірвався в спальню Біллі, розчахнув дверцята шафи, зірвав з ліжка покривало. Де він? Де він? Вітлем кипів і лютував через те, що змушений зробити. З кошика для білизни долинув звук; Вітлем і не пам’ятає, як відсунув його вбік, але ж точно відсунув, бо ось він, Біллі. Біллі, який притиснувся до стіни, затуливши личко долонями. Зате Вітлем пам'ятає, як натиснув на гачок. Так. Це він пам’ятає дуже добре.
І знову у вухах стояв жахливий дзвін, і знову — о Господи милий, тільки не це! — ще якийсь звук. На якусь моторошну мить здалося, що це верещить Біллі, в якого були розтрощені голова і груди. Потім Вітлемові подумалося: чи не сам він видає ці звуки? Та коли він приставив долоню до рота, той був стулений.
Вітлем майже з цікавістю пішов на звук, перетнув коридор. Дитина була у дитячій — лементувала, стоячи у своєму ліжечку. Вітлем зупинився на порозі, здавалося, його зараз знудить.
Він приставив цівку рушниці до власного підборіддя й тримав так, відчуваючи, як від металу поширюється тепло, поки не минувся порив. Потім повільно розвернув рушницю. Вона затрусилася, націлена на жовтий дитячий комбінезончик. Вітлем вдихнув. У голові вирував оглушливий хаос, але серед усього цього шуму пробився слабенький голос розуму. Поглянь! Він змусив себе зупинитися. Кліпнув. Поглянь, скільки їй років. І послухай. Вона агукає. Агукає, бо ще не розмовляє. Жодного слова. Вона не вміє розмовляти, тож не зможе розповісти.
Він сам злякався, що все одно на мить відчув спокусу.
— Бах! — прошепотів він сам до себе. Почувся переляканий смішок, та коли Вітлем роззирнувся, ніде нікого не було.
Розвернувшись, він побіг геть. Перестрибнувши тіло Карен, заліз у Люків пікап, усівся за кермо і, заревівши мотором, вирулив на сільську дорогу. Ніхто йому не трапився, і він гнав, поки його не почало трусити так, що він уже не міг тримати кермо. Звернув на першому-ліпшому повороті. Жалюгідний путівець, який веде до крихітної галявини.
Вистрибнувши з машини, Вітлем, цокотячи зубами, витягнув з кузова велосипед. Тремтячими руками відкинув брезент, затуливши чотири горизонтальні риски, що їх залишили на фарбі шини велосипеда, який дорогою їздив і совався.
Взявши себе в руки, Вітлем нахилився над тілом. Воно не ворушилося. Він зблизька дивився Люкові в обличчя — бачив навіть поріз від гоління. Ані найменшого руху повітря. Люк уже не дихав.
Вітлем натягнув нові рукавички і поліетиленовий дощовик, потім пересунув тіло на край кузова. З великими складнощами напівусадовив. Рушницю поставити між колін, пальці притиснути до зброї, цівку вкласти між зубів.
Вітлем боявся, що тіло зараз висковзне, впаде, і зринула химерна думка, що спершу слід було потренуватися. А потім він заплющив очі й натиснув на гачок. Люкове обличчя зникло, а тіло впало навзнак. Старих ударів на розтрощеній потилиці вже неможливо буде розрізнити. Все скінчено. Вітлем згорнув рукавички, дощовик і брезент і сховав у пакет, щоб згодом спалити. Потім зробив три глибокі вдихи й вивів велосипед на дорогу.
Коли він від’їздив, мухи вже почали кружляти над тілом.
Розділ тридцять дев'ятий
Кабінет Вітлема виявився порожнім. Піджак так і висів на спинці крісла, але в кишенях не було ні портмоне, ні ключів, ні телефону.
— Мабуть, кудись вискочив на хвильку, — сказала нервова секретарка. — Машина його досі тут.
— Не на хвильку, — сказав Фок. — Барнзе, ви йдіть до нього додому. Якщо його дружина там, затримайте її.
Він мить повагався. Знов обернувся до секретарки.
— Вітлемова донька ще на уроках?
— Так, здається, во…
— Ведіть мене. Мерщій.
Секретарці довелося бігти коридором, щоб не відставати від Фока й Рако.
— Ось, — сказала вона засапано перед дверима в клас. — Вона тут.
— Котра? — запитав Фок, крізь маленьке віконечко шукаючи дитину, яку бачив на родинному фото у Вітлемів.
— Ось, — тицьнула секретарка. — Білява дівчинка в другому ряду.
Фок обернувся до Рако.
— Він поїде з міста без дитини?
— Важко сказати. Але не думаю. Хіба що в нього не буде іншого виходу.