— Ні. Але я не був з Люком, коли це сталося. А ми казали, що був.
Рако помовчав.
— Отож ви збрехали про алібі. А де був Люк?
— Не знаю.
— І ніколи не питали?
— Звісно, питав, але він… — Фок помовчав, пригадуючи. — Він завжди наполягав, щоб ми притримувалися нашої версії. Завжди. Навіть коли ми залишалися удвох. Казав, що безпечніше бути послідовними. Я не тиснув на нього. Я ж був йому вдячний, розумієте? Гадав, що це для мого ж блага.
— Хто ще знав, що це брехня?
— Кілька людей підозрювало. Вочевидь, Мел Дікон — один з них. Ще дехто. Але ніхто не знав напевно. Принаймні я завжди так думав. Але зараз я вже не маю такої певності. Виявляється, Джері Гедлер знав усе від самого початку. Можливо, не він один.
— Гадаєте, це Люк убив Еллі?
— Не знаю, — Фок задивився на порожню вулицю. — Хотів би знати!
— Думаєте, все це якось пов’язано?
— Дуже сподіваюся, що ні.
Рако зітхнув. Ретельно загасив цигарку, відтак ще полив недопалок пивом.
— Гаразд, приятелю, — мовив він. — Я вашої таємниці не розпатякаю. Поки що. Хіба що без цього вже буде ніяк, і тоді ви заспіваєте канаркою, а я вдам, що нічогісінько про це не відав, зрозуміло?
— Так. Дякую.
— Зустрінемося в дільниці завтра о дев’ятій ранку. Сходимо потеревенимо з Люковим приятелем — Джеймі Салліваном. Він останній, хто бачив його живим, принаймні не приховує цього, — мовив Рако і глянув на Фока. — Якщо ви ще будете в місті.
І, помахавши, рушив у ніч.
Піднявшись до себе в номер, Фок приліг на ліжко й дістав мобільний. Тримав у руці, але поки що не дзвонив. Павук, який сидів над лампою, уже зник. Фок старався не думати, куди він міг заповзти.
«Якщо ви ще будете в місті», — сказав Рако. Фок надто добре усвідомлював, що не має вибору. Машину він залишив під пабом. Міг би зібрати сумку, розплатитися з бороданем-барменом і за п’ятнадцять хвилин уже виїхати на трасу до Мельбурна.
Рако тільки очі закотить, а Джері почне дзвонити. Але що вони зможуть удіяти? Так, будуть невдоволені, але нічого, витримають. А от Барб… Фок з непроханою чіткістю уявив її обличчя… Барб засмутиться. А це вже навряд чи витримає сам Фок. На цю думку він ніяково посовався. У спекотній кімнаті, здавалося, забракло повітря.
Фок не пам’ятав власної матері. Вона померла в калюжі власної крові менш як за годину після його народження. Батько старався — дуже старався — заповнити порожнечу. Але у Фоковому дитинстві вся материнська ніжність, усі теплі пироги з духовки, всі обійми у хмарі парфумів були пов’язані з Барб Гедлер. Так, це була Люкова мама, не його, але й на Фока у неї завжди вистачало часу.
Вони з Еллі й Люком провели в будинку Гедлерів часу більше, ніж будь у кого іншого. Фокова власна домівка надто часто стояла тиха й порожня, бо батько годинами працював на землі. Коли хтось пропонував піти до Еллі, вона тільки хитала головою. «Не сьогодні», — казала вона. Коли ж вони з Люком для різноманіття наполягали, то потім Фок завжди про це шкодував. У Еллі вдома завжди було брудно й відгонило порожніми пляшками.
А дім Гедлерів був сонячний і живий, з кухні завжди лунали смачні запахи й чіткі накази робити уроки, лягати спати, вимкнути цей клятий телевізор і піти нарешті подихати свіжим повітрям. Ферма Гедлерів завжди була безпечною гаванню — доки два тижні тому не стала жахливим місцем злочину.
Фок нерухомо лежав на ліжку. Спливло п’ятнадцять хвилин. Він міг би вже бути в дорозі. А натомість він досі тут.
Зітхнувши, він перевернувся, стискаючи в пальцях телефон і міркуючи, кого слід попередити. Він уявив своє помешкання на Сент-Кілді: світло вимкнене, вхідні двері міцно замкнені. Квартира для двох, але останні три роки мешкає він сам-один. Ніхто там на нього не чекає. Ніхто не вийде з душу на кухню, де грає музика, а на столі вже дихає відкоркована пляшка червоного вина. Ніхто не кинеться до телефону й не почне розпитувати, чого це він вирішив затриматися ще на кілька днів.
Переважно Фока це влаштовувало. Але зараз, лежачи в готельному номері на другому поверсі ківарського пабу, він шкодував, що йому не вдалося облаштувати таку домівку, як у Барб і Джері Гедлерів, а не як у його власного батька.
На роботу йому в понеділок, але ж усі знають, що він поїхав на похорон. Він не уточнював, на чий саме. І знав, що може залишитися довше. Взяти кілька відгулів. Заради Барб. Заради Еллі. Ба навіть заради Люка. У нього стільки відгулів після справи Пемберлі, що він їх усі все одно не використає. А те розслідування, яким він займався зараз, просувалося дуже повільно.