Розділ одинадцятий
Закопаний у землю, саджанець золотої акації мав уже не такий жалюгідний вигляд, але не набагато. Вдягнені у форму школярі зніяковіло спостерігали, як землю навколо стовбура засипають мульчею. Вчителі й батьки стояли групками, дехто відкрито плакав.
Жменька пухнастих жовтих пуп’янків на саджанці здалася без боротьби й обсипалася на землю. Впали вони біля таблички зі свіжим гравіюванням:
У саджанця немає шансів, подумав Фок. Земля палила навіть крізь підошви черевиків.
Коли Фок опинився у рідній початковій школі, його знову накрило відчуття, наче він повернувся на тридцять років у минуле. Асфальтований дитячий майданчик був мініатюрною копією того, який він пам’ятав, а фонтанчики з питною водою виявилися кумедно низенькими. Але все було знайоме й викликало в пам’яті напівзабуті обличчя й давно минулі події.
У ті часи Люк був гарним союзником. Він був з усміхнених дотепних дітей, які без зусиль засвоюють закони джунглів на будь-якому ігровому майданчику. Діти могли б назвати його «харизматичним», якби в такому віці знали це слово. Він щедро ділився своїм часом, жартами і речами. Навіть своїми батьками. У Гедлерів гостинно приймали всіх. Люкова відданість не мала меж. Коли одного разу Фокові випадково влучили в обличчя футбольним м’ячем, йому довелося відтягати Люка від хлопця, який це зробив. Фок, у той час цибатий і незграбний, завжди знав, як йому пощастило мати Люка на своєму боці.
Церемонія добігала кінця, і Фок незатишно переступав з ноги на ногу.
— Скотт Вітлем, директор, — кивнув Рако на підтягнутого чоловіка в краватці, який увічливо виплутався з юрби батьків.
Вітлем підійшов, простягаючи руку.
— Даруйте, що змусив вас чекати, — промовив він, коли Рако представив Фока. — У такі часи всі хочуть поговорити.
Вітлем, якому було трохи за сорок, рухався легко й енергійно, як колишній атлет. Він мав широкі плечі й широку усмішку. З-під капелюха виднілося півдюйма чистого каштанового волосся.
— Гарна була церемонія, — сказав Фок, і Вітлем озирнувся на саджанець.
— Нам це було потрібно, — сказав він і стишив голос. — Але деревцю нема на що сподіватися. Одному Богу відомо, як ми будемо пояснювати дітлахам, коли воно засохне… Ну гаразд, — він кивнув на будівлю з білої цегли, — ми зібрали всі речі Карен і Біллі, як ви і просили. Боюся, їх небагато, але вони всі у мене в кабінеті.
Фок і Рако рушили за ним через шкільне подвір’я. Удалині закалатав дзвоник. Кінець уроків. Зблизька і будівлі, і майданчик справляли депресивне враження. Фарба всюди полущилася, а оголений метал почервонів від іржі. Пластикова гірка потріскалася, а кільце було тільки в одному кінці баскетбольного поля. Все це свідчило про збідніння громади.
— Фінансування, — промовив Вітлем, побачивши, як гості роззираються. — Його вічно бракує.
Позаду школи, у брунатному загоні, стояло кілька сумних овечок. А далі різко починалися порослі бушем пагорби.
Директор зупинився, щоб виловити з овечої поїлки жменю листя.
— А зараз діти вивчають землеробство і скотарство? — Фокові пригадалося, як він сам колись перевіряв схожу овечу поїлку.
— Трохи. Але ми стараємося їх не перевантажувати. Це більше як розвага. Дітям і вдома вистачає суворої реальності, — відповів Вітлем.
— Це ваш предмет?
— О Боже, ні, я ж розманіжений міщук. Ми переїхали з Мельбурна вісімнадцять місяців тому, і я хіба що навчився розрізняти, де в корови голова, а де хвіст. Моїй дружині набридло міське життя, захотілося перемін, — сказав він і помовчав. — Ми отримали справжні переміни.
Він штовхнув масивні двері в коридор, у якому пахло бутербродами. Стіни були завішані дитячими малюнками.
— Господи, ну вони й депресивні, — пробурмотів Рако.
Фок одразу зрозумів, про що він. На кількох малюнках діти зобразили свою родину: ручки-ніжки як палички, а роти на обличчях — перевернуті дуги. А ось корова з янгольськими крилами. І підпис нетвердою рукою: «Тоффі. Моя корова на небесах». Усі краєвиди були у брунатних тонах.
— Ви б подивилися на ті, які ми не вивішували, — сказав Вітлем, зупиняючись перед дверима кабінету. — Посуха. Вона знищить містечко.
Витягнувши з кишені величезну зв’язку ключів, він впустив гостей до себе в кабінет. Вказавши їм на двійко стільців, які знавали кращі часи, він зник у стінній шафі. За мить випірнув із запечатаною коробкою в руках.