Вітлем пирхнув, немов досі не міг у це повірити.
— Зараз це видається абсурдним. Але вона вибачалася за те, що була така неуважна. Карен просила не говорити Люкові, що вона мені все розповіла. Та я і не збирався, звісно. Але вона сказала, Люк засмутиться, якщо йому здасться, що вона розпатякує про їхні справи по всьому місту.
Вітлем погриз ніготь на великому пальці.
— Думаю, їй просто треба було виговоритися. Я приніс їй склянку води й вислухав її. Запевнив, що за роботу нехай не хвилюється і все таке.
— Ви добре були знайомі з Люком Гедлером? — поцікавився Фок.
— Не дуже. Бачив його кілька разів, звісно. На батьківських зборах. Бувало, ми зустрічалися в пабі, але майже не розмовляли. Він здавався приємним. І відповідальним батьком. Коли мені подзвонили, я повірити не міг. Жахливо втратити співробітника, а вже учня! Для вчителя це найгірший кошмар.
— А хто розповів вам про те, що сталося? — запитав Фок.
— Хтось із поліції Клайда зателефонував до школи. Мабуть, тому, що тут учився Біллі. Було вже пізно, близько сьомої. Пам’ятаю, я вже збирався додому, але натомість ще довго тут сидів, намагаючись перетравити почуте. Намагаючись вирішити, як назавтра про це розповідати учням.
Він сумно здвигнув плечима.
— Рецепту не існує. Знаєте, моя донька дружила з Біллі. Вони вчилися в одному класі. Ось чому мене так вразило, коли я дізнався, що Біллі теж постраждав.
— Що ви маєте на увазі? — запитав Рако.
— По обіді він мав піти до нас у гості, — промовив Вітлем так, наче все очевидно. Перевівши погляд з Фока на Рако й помітивши на їхніх обличчях нерозуміння, він збентежено розвів руками. — Перепрошую, я думав, ви в курсі. Я розповідав клайдівській поліції. Того дня Біллі мав зайти до нас у гості, але Карен подзвонила моїй дружині й останньої миті все скасувала. Сказала, що Біллі застудився.
— Але ж до школи він пішов. Ви з дружиною повірили їй? — запитав Фок, нахилившись уперед.
— Так, — кивнув Вітлем. — Ми й досі віримо, так і запишіть. У нас тут ходив вірус. Може, Карен вирішила, що Біллі краще буде лягти спати раніше. Думаю, це був просто невдалий збіг.
Він потер очі.
— Ось як воно іноді буває, — промовив він. — Його ж могло не бути вдома! Господи, просто неможливо не прокручувати в голові всі ці «якби».
Розділ дванадцятий
— Ми б усе це знали, якби зв’язалися з Клайдом, — сказав Фок надворі. Коробку з речами Карен і Біллі він тримав під пахвою. Картон неприємно липнув до вогкої шкіри.
— Так, ну, нічого страшного не сталося. Ми все одно дізналися.
— Зрештою — так. Не знаю, може, вже час їх залучити?
Рако подивився на нього.
— Ви щиро впевнені, що ми вже накопали достатньо, щоб їм дзвонити? Знаючи, як вони можуть відреагувати?
Фок уже розтулив рота, щоб відповісти, коли з дальнього кінця майданчика залунав голос:
— Гей, Аароне! Стривай.
Озирнувшись, Фок побачив, що до них біжить Гретчен Шонер. Настрій у нього на дрібку покращився. На зміну жалобному вбранню прийшли шорти й приталена блакитна сорочка з закасаними до ліктів рукавами. Вона личила Гретчен набагато більше, подумалося Фокові. Рако забрав у нього коробку.
— Чекаю в машині, приятелю, — сказав він тактовно, чемно кивнувши Гретчен. Зупинившись перед Фоком, вона пересунула сонячні окуляри з очей на маківку, закрутивши біляве волосся в складний вузол. Фок зауважив, що блакитна сорочка підкреслює колір її очей.
— Привіт, ти що тут досі робиш? Я гадала, ти вже поїхав, — мовила Гретчен, водночас хмурячись і усміхаючись. Говорячи, вона торкнула Фока за лікоть. Він відчув докір сумління. Міг би її і повідомити.
— Ми зайшли побалакати зі Скоттом Вітлемом, — пояснив він. — Директором.
— Так, я знаю, хто такий Скотт. Я в шкільній раді. Я мала на увазі: що ти робиш у Ківарі?
Фок подивився повз неї. До них уже обернула голови зграйка мамусь, ховаючи очі за сонячними окулярами. Узявши Гретчен за руку, він трішки розвернувся, щоб опинитися до мамусь спиною.
— Трохи складно пояснити. Гедлери попросили мене покопати справу Люка.
— Жартуєш? Навіщо? Чи щось нове вигулькнуло?
Фок відчув невимовну спокусу вибовкати їй усю історію. Про Еллі, алібі, свою брехню. Провину. Колись Гретчен входила в їхню четвірку. Врівноважувала її. Світло на противагу похмурості Еллі, спокій на противагу шаленству Люка. Вона б усе зрозуміла. Але понад її плечем було видно, що мамусі й досі спостерігають.