Навіть у Ківарі всі дотримувалися соціальної ієрархії, а панянка Гретчен Шонер здебільшого ходила в юрмі прилипал, регочучи й манірно відкидаючи назад золоте волосся. Отож Аарон і Еллі тільки роти пороззявляли, коли одного вечора Люк з’явився в Столітньому парку, обіймаючи за плечі Гретчен.
Останнім часом Люк різко витягнувся й тепер на півголови був вищий за більшість однокласників, ще й у потрібних місцях підкачав плечі та груди. Того вечора в сутінковому парку, коли Люк перевальцем наближався, а на рукав йому розтріпаною хвилею спадало волосся Гретчен, Аарон уперше зауважив, що його друг — майже дорослий чоловік.
Коли Люк представляв присутніх одне одному, розпашіла Гретчен хихикала. Люк понад її головою зустрівся з Аароном поглядом і дуже виразно підморгнув. Аарон, на якого це справило належне враження, кивнув. Суботнього вечора Гретчен Шонер могла піти у тисячу різних місць, але опинилася тут, поряд з Люком.
У минулому Ааронові нечасто випадав шанс поговорити з Гретчен, тож він був приємно здивований. Вона виявилася чарівною й неочікувано дотепною, легко підтримувала розмову, й уже за мить Аарон сміявся. Тепер він зрозумів, чому люди липнуть до неї. Вона випромінювала енергію, в якій кортіло скупатися.
Еллі, яка стояла позаду Аарона, неголосно прокашлялася, й він, здригнувшись, усвідомив, що мало не забув про її присутність. Коли він обернувся, вона дивилася з легким презирством, але без подиву, неначе вони з Люком провалили іспит, який і не могли скласти у принципі. Аарон швидко перевів очі з усмішки Гретчен на холодне обличчя Еллі, бо у вухах залунала сирена, та було вже запізно. Він зиркнув на Люка, очікуючи побачити на його обличчі таке саме осяяння. Одначе Люк спостерігав за сценою з веселою цікавістю. Одну напружену мить усі мовчали.
І раптом Гретчен по-змовницькому всміхнулася до Еллі й відпустила показово цинічне зауваження про одну з її колишніх подружок. Зависла багатозначна пауза, а тоді Еллі коротко пирхнула від сміху. Гретчен скріпила угоду, пригостивши всіх цигарками. На лавці в парку для неї звільнили місце — на цей вечір і на всі суботні вечори наступного року.
«Господи, вона не людина, а тепла ванна», — шепнула Еллі до Аарона одного вечора невдовзі по тому, але при цьому не стримала легенької усмішки. Перед тим вони реготали з історії Гретчен про старшого хлопця, який запросив її на побачення, викосивши запрошення просто у себе серед посівів і таким чином знищивши цілий батьків лан. А тепер Гретчен з Люком поринули в розмову, мало не торкаючись головами. Люк пробурмотів щось таке, чого Аарон не розчув, і Гретчен, грайливо розсміявшись, опустила очі. Аарон знов обернувся до Еллі.
«Якщо вона тебе дратує, можемо піти кудись удвох, — сказав він. — Нам необов’язково тут стирчати».
Якусь хвилю Еллі роздивлялася його крізь серпанок диму, а відтак похитала головою. «Ні. Вона нормальна, — мовила Еллі. — Вітер у голові, але не капосна».
«І правда», — зітхнув Аарон і взяв цигарку, яку вона йому запропонувала. Коли обернувся підкурити її, побачив, як Люк обійняв Гретчен за плечі й нахилився, щоб швидко поцілувати. А потім, відхилившись, понад головою Гретчен зиркнув на Аарона з Еллі. Однак Еллі, яка з відсутнім поглядом задивилася на кінчик своєї цигарки, ніяк не відреагувала.
Похмурий вираз майнув на обличчі друга всього на мить і зразу зник, але Аарон устиг його помітити. Схоже, не його одного трохи вибивало з рівноваги те, як дівчата легко потоваришували.
Розділ п'ятнадцятий
Фок прихилився до камінного дерева, задивившись униз, на вкрите курявою річище. Маєток Гедлерів, де лишилася його машина, ліворуч. Праворуч — натяк на забуту стежку, яка веде від річки в глибину бушу. За останні двадцять років вона майже зникла, але для Фока вона була як витатуйована на місцевому ландшафті. Він долав її тисячу разів. Довгу хвилю він стояв, сперечаючись сам із собою. Нарешті зробив крок праворуч. Тисячу разів. Ще один раз не зашкодить.
До кінця стежки Фок дійшов усього за кілька хвилин, та коли випірнув з-за дерев, небо вже було темно-синє. На тому кінці поля у сутінках сіро світився фермерський будинок. Фок рушив навпрямці через стерню, як завжди робив. Наблизившись, уповільнив крок, а за двадцять метрів від будинку і зовсім зупинився. І задивився на рідну домівку свого дитинства.
Вхідні двері, колись жовті, нині були брудно-блакитні, зауважив він з якимсь обуренням. Цятки злущеної фарби зяяли, як віспини. Місцями проглядалася під низом жовта фарба, нагадуючи шрами від прищів. Дерев’яні сходи, на яких він колись бавився іграшками й потертими картами, просіли від старості. Під ґанком у жовтій траві валялася пивна бляшанка.