І навіть не озирнувся.
Розділ шістнадцятий
У натовпі замиготіло біляве волосся Гретчен, і Фок на мить відчув гостру вдячність за те, що не піддався бажанню скасувати зустріч.
Учора, забравшись від своєї колишньої домівки, він пішов просто до машини й довгу мить стояв біля неї, борючись зі спокусою повернутися в Мельбурн. Провівши ніч без сну, він цілий день просидів у себе в номері, схилившись над стосом паперів, які привіз із ферми Гедлерів. Пошуки були практично безплідні, але Фок методично копав, час до часу роблячи нотатки, коли око за щось зачіплялося. Не піднімай голови, поки не закінчиш. Лише ненадовго вийшов поїсти, не звертаючи уваги на суботній гамір на вулиці. Коли подзвонив Джері, Фок, притлумивши докори сумління, перевів телефон на беззвучний режим. Він зробить те, що обіцяв. Але це не означає, що йому хочеться про це поговорити.
А тепер, спустившись у паб, він уперше за цілий день не відчував нагальної потреби чимшвидше забратися звідси. Гретчен розшукала його за столиком у дальньому кутку: він сидів, насунувши на обличчя капелюха. Вона знову була в чорному, але цього разу в короткій сукні. Поділ легенько ковзав по її голих ногах. Сукня їй личила набагато більше, ніж жалобне вбрання на похороні. Коли Гретчен проходила у суботній юрмі, услід їй обернулося кілька голів. Не так багато, як у старшій школі, зауважив Фок, але все одно.
— Яка ти гарна, — сказав він, підводячись, щоб принести напої.
Гретчен, явно задоволена, цьомнула його у щоку. Від неї приємно пахло. Якийсь квітковий аромат.
— Дякую. Ти теж. Мені подобається сорочка. Писк моди по-ківарському, — кивнула вона на Фокове нещодавнє придбання, й він вишкірився. Гретчен пролізла в куток і сіла. — Вільних столиків не було — чи ти ховаєшся?
— Ховаюся. Так би мовити, — не стримав усмішки Фок. — Учора ввечері я навідувався у наш колишній будинок.
— І? — звела вона одну брову.
— Трохи не цього я очікував.
— Завжди так.
Підійшовши до шинквасу, Фок замовив у бородатого бармена пиво і трохи підозріле на вигляд біле вино. Коли він повернувся, Гретчен підняла келих.
— Будьмо! Пам’ятаєш часи, коли ми не могли дочекатися, щоб можна було вже сюди ходити? Скільки вечорів провели у парку, заливаючись усім, що тільки під руку траплялося! А тепер подивися, — обвівши рукою паб, вона розширила блакитні очі з удаваною недовірою. — Мрії здійснюються.
Фок розсміявся, вони зустрілися поглядами й поринули у спогади. Фок знав, що у підлітковому віці для Гретчен з її довгими ногами й фарбованими губами криниця юнацьких задоволень була глибша, ніж для більшості її ровесниць. Але зараз, дивлячись на її сукню, він зненацька подумав, що, мабуть, оті роки — перш ніж загинула Еллі й усе змінилося — були в її житті найщасливішими. Він сподівався, що це не так. Сподівався, що в її житті було ще щось. Несамохіть він нахмурився, і момент було втрачено.
— Слухай, — нахилилася вперед Гретчен, — ти маєш дещо знати. Кота випустили з мішка. Все місто пліткує, що ти рознюхуєш, що ж там сталося з Гедлерами. Разом із сержантом.
— Це не офіційно.
— А що воно змінює?
Фок кивнув. Таки правда.
— І як люди загалом до цього ставляться?
— По-різному. Дехто гадає, що давно пора. Інші вважають, що кому-кому, а тобі краще перейматися власними справами. Але геть усі, — вона стишила голос, — бояться до всирачки, чим воно обернеться, якщо їх убив хтось інший.
Фок відчув докори сумління за цілий букет пропущених дзвінків від Джері Гедлера. Вирішив подзвонити йому просто зранку.
— А що про це думаєш ти? — поцікавився Фок.
— Думаю, що тобі варто остерігатися, — покрутила вона в руках ніжку келиха. — Не зрозумій мене неправильно: я б зраділа, якби виявилося, що Люк цього не робив.
— Але ти гадаєш, що все-таки зробив?
Вона спохмурніла. Подумала, перш ніж відповісти.
— Не знаю. Коли вперше про це почула, не могла повірити. Але насправді я радше не могла повірити, що таке взагалі сталося. З усього того, що ми чули, виходило, що справа цілком ясна. Я навіть не замислювалася про те, винен Люк чи не винен, розумієш?
— Здебільшого ніхто не замислювався. Я теж.
Вона криво всміхнулася.
— Нікому іншому, крім тебе, я б цього не сказала, але частково Люк сам винуватий, що був таким козлом.
Лани внизу сріблясто сяяли у місячному світлі, й поодинокі фермерські будинки здавалися темними плямками на землі. Четвірка, звісивши ноги, сиділа на краю скелястого урвища. Люк перший переліз через огорожу, дорогою буцнувши ногою табличку «Вхід заборонено». Він умисно не голився декілька днів, роздратовано зауважив Аарон, і підборіддя заросло щетиною. Це було особливо помітно в місячному світлі, коли він застиг на скелястому краю, широко розкинувши руки й роздивляючись краєвид.