Еллі помилялася щодо неї, зрозумів Фок. У Гретчен зовсім не вітер у голові. Вона зліплена з твердішого матеріалу. Вона не втекла й зустріла випробування віч-на-віч. Побудувала життя в громаді, яка зламала його самого і, можливо, Люка Гедлера також. Гретчен сильна. Вона — боєць. І зараз вона до нього усміхалася.
— Знаю, тобі нелегко було повертатися сюди, але ж як приємно тебе бачити! — промовила вона. — У тебе єдиного серед нас було хоч трохи здорового глузду. Якби ж то…
Вона затнулася. Знизала плечима. Одне засмагле плече піднялося, напнувши бретельку сукні.
— Якби ж то ти тоді міг залишитися! Можливо, все пішло б інакше.
Вони не відривали одне від одного очей, поки Фок не відчув, як груди й шию йому затоплює гаряча хвиля. Він прокашлявся, міркуючи, що сказати, аж тут перед ним виросла чиясь постать.
Розділ сімнадцятий
Грант Дау з гуркотом поставив на столик напівпорожню склянку пива. Він був у тих самих шортах і футболці з рекламою балійського пива, що й напередодні. Фок застогнав.
— Я думав, тобі сюди не можна, — промовив він, стараючись тримати нейтральний тон.
— Тут це швидше порада, ніж заборона.
Фок поглянув на бармена, який покірно спостерігав за сценою. Виразно звів брови, але бармен лише стенув плечима. Мовляв, а що я можу вдіяти? Гретчен зловила погляд Фока. І легенько похитала головою. Коли вона заговорила, голос її звучав безтурботно.
— Чого тобі треба, Гранте?
— Я скажу, чого треба тобі, Гретч. Тобі треба обережніше обирати хлопців.
У Дау було трохи від зверхності Мела Дікона, зауважив Фок, але в той час як у дядька злість була холодна, зміїна, у Дау, безсумнівно, кров гаряча. Зблизька його обличчя було червоне від полопаних судин: наслідок високого тиску.
— Дівчат, які водяться з цим чуваком, потім знаходять мертвих.
У нього за спиною трохи запізніло загиготіли його приятелі. Фок не був певен, чи ті самі, що й учора. Вони всі на одне лице. Спостерігаючи за розмовою, бармен навіть обслуговувати припинив.
— Дякую, Гранте. Але я вже доросла дівчинка. Можу сама приймати рішення, — озвалася Гретчен. — Отож, якщо ти закінчив, може, підеш розважатися й даси і нам розважитися?
Дау розреготався, показавши занедбані зуби. До Фока долинув пивний перегар.
— Ви точно розважитеся, Гретч, — підморгнув їй Грант. — Сьогодні, я дивлюся, ти при параді. Нечасто ми тебе такою тут бачимо. Ця сукня, мабуть, спеціально для тебе, дурню, — глянув він на Фока. — Сподіваюся, ти оціниш.
У Гретчен почервоніли щоки, вона уникала Фокових очей. Фок підвівся і зробив до Дау один-єдиний крок. Він ставив на те, що бажання Дау уникнути арешту переважить спокусу вдарити. І мав надію, що не помиляється. У Фока є які-не-які навички, але бійки в пабі в них не входять.
— Чого тобі треба, Гранте? — спокійно запитав він.
— Справа в тому, — мовив Дау, — що вчора ми розпрощалися не на тій ноті. Отож я прийшов, щоб дати тобі шанс усе залагодити.
— Про що ти?
— Сам знаєш.
Вони дивилися один на одного. Грант Дау завжди був старший, кремезніший, дужчий. Він лютився з будь-якого приводу, й тому з його наближенням люди квапливо переходили на той бік вулиці. Нині він постарів, погладшав, на горизонті вже показався натяк на хронічні хвороби, тож з усіх пор, здавалося, в нього сочиться гіркота.
— Це все? — запитав Фок.
— Ні, це в біса не все. Послухайся моєї поради. Послухайся поради мого дядька. Хай скільки вони варті в наші дні. Їдь звідси, — тихо промовив Дау. — Гедлер, цей лантух лайна, не вартий неприємностей, на які ти напрошуєшся, пом’яни моє слово.
Дау через плече озирнувся на своїх посіпак. У вікнах пабу чорніла ніч. Фок знав: за межами центральної вулиці все містечко вже знелюдніло. «У нашій глушині жетон небагато важить». Можливо, й так, але дещо він усе-таки важить.
— Поїду звідси, коли справа зі смертю Гедлерів проясниться, — сказав Фок. — Не раніше.
— Тебе це як стосується?
— Коли в отакому містечку застрелена ціла родина? Я б сказав, що це стосується усіх. А у тебе, схоже, є з цього приводу думки, тож з тебе і почнімо. Дай офіційні свідчення. То які твої міркування?
Фок дістав з кишені невеличкий нотатник і олівець. Нагорі сторінки написав: «Справа Гедлерів». Одразу під заголовком великими літерами вписав ім’я Дау, щоб той добре це бачив.
— Та годі, заспокойся, дурню.
Дау рознервувався, як і очікував Фок. Щось є у тому, коли бачиш своє ім’я на папері й знаєш, що тепер розмова буде «під протокол».
— Адреса.