— Не скажу я тобі свою адресу.
— І не треба, — навіть не ворухнувся Фок. — На щастя, я її сам знаю.
Він записав адресу Діконової ферми. Поглянув на посіпак Дау. Вони позадкували від столика.
— Прізвища твоїх приятелів я теж запишу. Вони ж хочуть зробити свій внесок?
Грант озирнувся. Обличчя його приятелів були вже не порожні, а сердиті.
— Ти мені справу шиєш? — мовив Дау. — Шукаєш собі цапа-відбувайла?
— Гранте, — мовив Фок, ледве стримуючись, щоб не закотити очі. — Це ти підійшов до нашого столика.
Дау гнівно зміряв його поглядом. Стиснув правий кулак. Схоже, міркував, чи воно того варте. Озирнувся через плече. Бармен і досі спостерігав, склавши руки на шинквасі. Кинувши на Дау суворий погляд, він кивнув йому на двері. Сьогодні хлопцям уже не наливатимуть.
Розтиснувши кулак, Дау зробив недбалий крок назад, наче йому просто ліньки заводитися.
— Ти таке саме брехло, як і раніше, — сказав він до Фока. — Що ж, так і треба. Може, так у тебе тут з’явиться шанс поборотися.
Махнувши головою до своїх приятелів, він рушив з пабу, й вони за ним. Загальний гамір, який під час цієї перепалки притих, знову став нормальним.
Фок сів за столик. Гретчен спостерігала за ним, трішки розтуливши рота. Фок широко всміхнувся, але, ховаючи нотатник у кишеню, затримав у ній руку, поки вона не припинила труситися.
Гретчен, не вірячи власним очам, похитала головою.
— Господи! Ласкаво просимо додому. А ти молодець, — підморгнула вона. — Я ж казала, що ти єдиний маєш трохи здорового глузду.
Вона підвелася й пішла освіжити напої.
Пізніше, коли паб уже зачинявся, Фок провів її до машини. На вулиці було тихо. У світлі ліхтарів волосся Гретчен сяяло, як німб. Вони дивилися одне на одного, стоячи зовсім близько, й кожен рух був незграбний і двозначний, аж доки Гретчен, засміявшись, не поклала гарячі долоні Фокові на плечі. Потягнулася й поцілувала його у щоку, ледь зачепивши кутик рота. Фок пригорнув її, і так вони мить постояли, обійнявшись, відчуваючи гаряч одне одного у теплому нічному повітрі.
Нарешті, легенько зітхнувши, Гретчен відсторонилася, сіла в машину й, усміхнувшись і помахавши на прощання, поїхала. Фок стояв під розсипом зірок, думаючи — уявіть! — про Гранта Дау. Той наговорив багато дурниць, це безсумнівно. Але він сказав одну річ, яку Фок виловив і запам’ятав, а тепер, пригадавши, прокручував у голові, оцінюючи, наче знахідку.
«Ця сукня, мабуть, спеціально для тебе, дурню».
Повертаючись у паб, Фок усю дорогу всміхався.
Однією ногою Фок уже стояв на сходах, коли почувся голос бармена.
— На хвилиночку, друже. Якщо ви не проти.
Фок зітхнув, тримаючи руку на перилах. З тугою поглянув нагору. Зі сходового майданчика на нього дивився без жодного співчуття портрет королеви в негарній рамці. Розвернувшись, Фок подибав назад до бару. Тут уже було порожньо. Бармен провів по шинквасу ганчіркою, і в повітрі повис кислий лимонний запах очищувача.
— Вип’єте?
— Ви ж наче зачинилися? — Фок підтягнув дзиґлик і присів.
— Зачинився. Це за рахунок закладу, — бармен поставив перед Фоком пиво, а тоді налив і собі. — Вважайте це подякою.
— За що?
— Бачив я багато разів, як Грант Дау чіпляється до людей, і переважно це закінчувалося тим, що мені доводилося відмивати кров. А оскільки сьогодні такого не сталося, я можу розслабитися й випити з вами холодного пива… Девід Макмердо, — простягнув він руку.
— Будьмо, — Фок ковтнув пива, здивований, як легко воно пішло. За цей тиждень він випив уже більше, ніж зазвичай випиває за місяць. — Вибачте за оце все. Знаю, я обіцяв, що проблем не буде.
— Друже, якби всі проблеми тут вирішувалися таким чином, я був би просто щасливий, — сказав Макмердо, погладжуючи бороду. — На жаль, частіше все закінчується рукоприкладством.
— Ви давно живете в місті?
— Вже скоро десять років. Але багато хто й досі вважає мене новачком. Ти або маєш тут народитися й вирости, або назавжди будеш чужаком — здається, так міркують у Ківарі.
— Народитися й вирости теж мало, — мовив Фок з похмурою посмішкою. — І як це вас аж сюди занесло?
Макмердо помовчав. Провів язиком по зубах.
— А ви чому поїхали з Ківари?
— У пошуках кращої робота, — сухо відповів Фок.
— Що ж. Вважайте, що я теж, і не будемо про це. Хоча, — Макмердо, підморгнувши, обвів жестом порожній паб, — вам це, схоже, пішло на користь. Ваш друзяка Люк, якщо по щирості, міг би повчитися у вас поводитися з Дау. Але вже запізно, звісно.
— У них бували сутички?
— Регулярно, — сказав Макмердо. — У мене серце падало, коли один з них тут сидів, а другий заходив. Вони були як… ну, не знаю, як магніти. Сіамські близнюки. Ревниві колишні коханці. Щось таке. Не могли дати один одному спокій.