— І через що вони сварилися?
Макмердо закотив очі.
— Легше сказати, через що не сварилися. Через погоду, через крикет, через клятий колір шкарпеток. Повсякчас чіплялися один до одного. З будь-якого приводу.
— Про що йдеться? Кулачні бої?
— Іноді, — відповів Макмердо. — Кілька разів узагалі було страшно, але це вже давненько. Останні кілька років вони переважно гиркалися і сварилися. Ви не подумайте, що це такий різновид дружби. Але мені здається, їм це певною мірою подобалося. Хильнути. Спустити пару.
— Я такого ніколи не розумів.
— Я теж. Я ліпше вип’ю на самоті. Але декому подобається, — сказав він, абияк тручи шинквас, неначе санінспектор відвернувся. — На захист Дау мушу сказати, що нелегко, мабуть, піклуватися про того його дядька.
Фокові пригадалося, як Мел Дікон переплутав його з батьком.
— А що з ним, не знаєте?
— Останнім часом зовсім слабий на голову. Чи то від пиятики, чи то якась хвороба, я не знаю. Але хай що воно таке, а він став тихий. Іноді приходить, бере випити й сидить, або совається по місту з отим своїм псом, кидаючи на людей похмурі погляди, але переважно це й усе.
— Грант Дау щось не дуже схожий на сестрицю-жалібницю. Він цілі дні сидить з дядьком?
— О Боже, ні, — вишкірився Макмердо. — Він працює. То тут, то там — він і сантехнік, і будівельник. Щоб вистачало на пиво. Але це дивовижно, що з людьми робить надія на спадщину, еге ж? Подейкують, Дікон лишає йому ферму. За неї, мабуть, чимало можна отримати з тих азійських інвестиційних груп, які тут тільки й винюхують. Посуха не триватиме вічно. Напевно.
Фок зробив ковток. Цікаво. Земля Гедлерів прилягає до Діконової ферми. Фок гадки не мав, яка зараз ринкова вартість на неї, але для правильного покупця дві ділянки разом завжди цінуються вище. Це, звісно, якщо Гедлери продають свою землю. А такий сценарій зараз набагато вірогідніший, ніж коли Люк був живий і біля стерна. Фок відклав цю думку, щоб згодом добре обміркувати.
— То плітки правдиві: ви розслідуєте смерть Гедлерів? — тим часом запитав Макмердо.
— Неофіційно, — вдруге за вечір повторив Фок.
— Та ясно, — озвався Макмердо з багатозначною посмішкою. — Либонь, у наших краях так робити і справді найкраще.
— До речі, нічого не траплялося такого, про що мені варто знати?
— Маєте на увазі, чи не влаштував Люк бучу напередодні смерті? Чи не заявляв Грант Дау на весь паб, що збирається холоднокровно розстріляти цілу родину?
— Оце точно допомогло б.
— Змушений розчарувати, приятелю, — Макмердо вишкірив жовті зуби.
— Джеймі Салліван казав, що напередодні вбивства був тут з Люком, — мовив Фок. — Домовлялися стріляти кролів.
— Здається, так і було.
— А Дау також був?
— Так, звісно. Він тут майже щовечора, ось чому так не любить, коли йому забороняють доступ. Хоча насправді це й не працює. Тільки дратує його, не більше. Мені занадто важко втілити заборону в життя, й він це знає. Щоразу як я намагаюся, він зі своїми тупими приятелями влаштовується на ґанку з горою бляшанок. Мені від того — самі проблеми без жодної компенсації. Хай там як, — похитав головою Макмердо, — ось відповідь на ваше питання: того вечора, коли Люк тут був востаннє, Грант Дау також був. Разом з майже цілим містечком, не забувайте. По телебаченню передавали крикет, тож тут зібралося море людей.
— Ви не бачили, щоб вони з Люком розмовляли? Вони взагалі контактували? Може, один чіплявся до другого?
— Не пригадую такого. Але ж я казав: тут було завізно. Я з ніг збився.
Макмердо хвильку поміркував, допиваючи останній ковток пива і притлумлюючи відрижку.
— Але з цими двома важко сказати напевно. Неможливо було вгадати, що трапиться в той чи той вечір. Я знаю, що ви з Люком дружили, а Дау — козел, але багато в чому вони дуже схожі. Обидва зухвалі, завжди в центрі уваги, обидва з характером. Як два боки однієї монети, знаєте?
Фок кивнув. Він знав. Макмердо забрав порожні склянки, і Фок зрозумів натяк. Зіскочивши з дзиґлика, він попрощався, а бармен вимкнув світло, зануривши перший поверх у темряву. Поки Фок хиткою ходою дибав нагору, мобільний засвітився: хтось залишив йому повідомлення на автовідповідачі. Але тільки замкнувшись у номері та влігшись у ліжко, Фок неслухняними пальцями почав тиснути на кнопки. Він заплющив очі, і з мікрофона полинув знайомий голос.
«Аароне, візьми трубку, ну ж бо! — почулися у вусі квапливі слова Джері Гедлера. — Слухай, я багато думав про той день, коли померла Еллі… — (Довга пауза). — Якщо зможеш, приїзди завтра на ферму. Тобі дещо варто знати».