Через чорний хід Фок вийшов за Барб на сліпуче сонце. І мало не розляпав каву собі на зап’ясток, спіткнувшись об забуту іграшкову крикетну битку.
Невже у нього могло бути таке життя? — зненацька подумалося йому. Дитячі крикетні битки й кава на сільській кухні? Він спробував це уявити. Працювати пліч-о-пліч з батьком, чекаючи, коли старий, потиснувши йому руку, передасть йому стерно влади. Суботні вечори проводити в «Руні» разом з Люком, роздивляючись майже незмінних красунь, поки одного дня його очі на комусь не зупиняться. Квапливе, але красиве сільське весілля, за дев’ять місяців — перше немовля. Наступного року — друге. Він знав, що навряд чи зміг би природно почуватися в ролі батька, але він би старався. Кажуть, зі своїми дітьми все по-іншому.
Його діти неминуче подружилися б з Люковим сином. Так, їм усім довелось би змиритися з недоладною сільською школою, зате у них були б акри й акри землі — там є де розім’яти ноги.
На землі треба працювати з ранку до ночі, звісно, зате вдома на нього чекали б теплі й гамірні вечори, хаос і сміх. Любов. Хтось би завжди дожидав його з увімкненим світлом. Але хто? — подумав він. Еллі?
Одразу ж образ у голові почав розмиватися й танути. Якби вона не загинула… Якби він залишився… Якби все склалося по-іншому… Сама ідея — чиста фантазія.
Забагато втрачених можливостей, щоб могла справдитися така мрія.
Фок обрав життя у Мельбурні. І воно його вдовольняє, подумалося йому. Він любить гуляти вулицями серед юрми, де його не впізнає жодна душа. Йому приємніше працювати головою, ніж руками.
Життя — це набутки і втрати. Можливо, вечорами йому доводиться повертатися в тиху й порожню квартиру, зате за ним не стежать цікаві очі, які знають про нього геть усе. Сусіди не ганять його, не переслідують і не розпускають пліток про його родину. Не залишають у нього на порозі дохлих тварин. Дають йому спокій.
Фок знав, що за звичкою тримається від людей оддалік, заводячи не так друзів, як знайомих. Але це й на краще, якщо одного дня хтось із них, роздутий і розтерзаний, випливе на поверхню річки зовсім поряд з його рідною домівкою. Це правда, щодня дорога на роботу — чиста мука, і більшість часу доводиться проводити під флуоресцентним офісним світлом, зате його життя не висить на ниточці, залежне від примх погоди. Принаймні безхмарне небо не здатне довести його до такого страху й відчаю, що єдиним виходом здається рушниця.
Можливо, коли Люк Гедлер повернувся додому, на нього й чекало світло, але через оці двері в його домівку просочилася біда нещасного, безнадійного містечка. І була вона така страшна, велика й чорна, що змогла назавжди загасити світло.
У кепському гуморі Фок підійшов до Джері, який стояв під однією з клунь, спираючись на мітлу. Коли вони з Барб з’явилися, він здивувався й кинув на дружину нервовий погляд.
— Не знав, що ти вже приїхав, — сказав він, коли Фок вручив йому горнятко.
— Він допомагав мені в хаті, — мовила Барб.
— Ясно. Дякую, — невпевнено зронив Джері.
— Але там ще повно роботи, тож закінчуй уже тут байдики бити, — легенько всміхнулася до чоловіка Барб. — Ти, схоже, досяг ще меншого прогресу, аніж я.
— Знаю. Вибач. Перебувати тут важче, ніж я гадав, — озвався Джері й обернувся до Фока. — Я думав, прийшов час нам прийняти те, що сталося. Подивитися біді в очі… — Джері глянув на будинок. — Слухай, ти нічого звідти не хочеш узяти собі? Якісь світлини абощо? Ми будемо раді.
Фок не міг уявити, що візьме в своє життя бодай один сувенір з того жахливого будинку. Він похитав головою.
— Ні, дякую, Джері.
Він зробив такий великий ковток кави, що мало не вдавився. Йому відчайдушно кортіло забратися з цього місця. Швидше б уже Барб пішла, щоб він міг побалакати з Джері.
Але натомість вони всі троє мовчки пили каву, задивившись на обрій. Удалині, на схилі пагорба, Фок розрізнив ферму Мела Дікона, приземкувату й потворну. Йому пригадалися слова бармена про те, що ферма відійде племіннику.
— Що ви зробите з маєтком? — запитав Фок. Джері й Барб перезирнулися.
— Ми ще не вирішили, — відгукнувся Джері. — Либонь, доведеться продати. Якщо вдасться. Гроші вкласти у трастовий фонд для Шарлотти. Можливо, хату доведеться розвалити, продавати тільки землю.
Барб стиха тьхукнула, й Джері глянув на неї.
— Так, люба, я знаю, — у його голос прокралася нотка безнадії. — Але я уявити не можу, щоб хтось із місцевих захотів тут жити після всього, що тут сталося, а ти? А чужаки щось не шикуються в чергу, щоб переїхати сюди.
— А Дікон або Дау не говорили про те, щоб об’єднати ділянки? — запитав Фок. — Продати їх азійським інвесторам як одну?